Михайло Грушевський - Предок

Я поспішив перепроситись, що не пізнав його відразу.

Толкувавсь тим, що не доводилось бачити доброго портрету, його, а що всі люди його на Україні знають і досі пам'ятають про нього, тільки не знають, що він і досі живе.

— Так, я це знаю,— сказав він, очевидно вдоволений моєю відповіддю.— Люди думали, що я вмер, вертаючись із Замостя. Але це не правда! Я пішов з-під Замостя, коли гетьман не послухав мого слова, не схотів іти на Варшаву, і з того часу живу тут.

Я сказав, що не чув такого ніколи, і, мабуть, ніхто з теперішніх того не знає.

— Не знали й тодішні,— сказав на це старий.— Я не хотів робити заколоту в війську і виїхав так тихенько, що ніхто не знав, навіть і сам гетьман. Не диво, коли й ти, вашець, не знав цього, хоч, бачу, чоловік з тебе in rebus nostris versatus 6 6 В справах наших (чи в історії нашій) обізнаний. . Рад я бачити тебе у себе!

Він приплеснув у долоні і на мент прислухавсь. З-за дерев з'явивсь інший старий козак, у кармазиннім жупані, і підійшов з манерами старого камерарія, щоб прийняти наказ свого пана чи наставника. Старий дав йому знак, і за хвилю два молоді хлопці винесли й простелили на траві старовицький, доволі потертий перський килимок, поставили срібну насікану підставку, таку ж сулію й чарки й стали набивати й запалювати люльку для старого.

— Присядь, вашець, та покрепися,— сказав мені старий, сідаючи сам по-турецьки на килимі та запрошуючи до чарки, котру налили хлопці.— Рад я, що теперішні люди цікаві до своєї історії. Тямиш, мабуть, як мовить Ціце-ро — historiam nescire semper esse puerum 7 7 Не знати історії — бути завсіди недоростком. .

Старий цікаво приглянувсь, щоб бачити, яке вражіння зробить на мене в його устах класична цитата. Я ж не вважав тактовним виявляти яке-небудь здивування з цього приводу.

Є натяки на те, що Кривоніс був духовного роду, отже з мого боку, може, було б нечемно дивуватись, що він був людиною «едукова-ною»?

— Я не так біглий в латині, як ваша милість, але славні діла предків наших стараюсь пізнати,— сказав я йому і випив чарку, побажавши йому довгого віку й здоров'я.

— Спасибі, сину, на добрім слові,— відповів він.— Кажеш правду. Діла були великі й славні, і варто їх знати кожному. Велика сила піднялась тоді, тільки шкода, що люди не вміли з неї скористатися. Гірко мені було, коли гетьман не послухав мене, коли я йому доводив, просив, благав, на коліна ставав. Бачив я, що гине наша справа, а не міг людей переконати,— гетьмана найпаче. Не хотів я збивати голку в війську, не хотів перебивати гетьманові, тому й відійшов.

Я сказав, що, навпаки, чутки були такі, що Кривоніс весь час ворогував з гетьманом і між ними не раз доходило до гострих сутичок і до гострих розпоряджень з боку гетьмана на Кривоноса.

— Знаю, все знаю,— відказав той.— Але це неправда. Я як пристав до покійного гетьмана на Запорожжю, так був йому вірний. Не час був розбивати сили та підіймати повстання на свою руку. Йому випало взяти булаву, не мені було її з рук видирати. Так уже склалось! Але я був іншої мислі, як покійний гетьман. Він оглядавсь і на передні й на задні, та й прогавив час, коли ми могли Польщу в свої руки взяти. Чув сси,може,таку пісню, яку тоді зложили:

Гей-но, молодці, у скоки,

Підберемося під боки,

Гей заженім ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий!..

Він проспівав цю строфу старечим, слабим, але вірним голосом, і я поспішив запевнити його, що цю пісню співають ще й досі. Але я попробував взяти в оборону великого гетьмана. Так, він оглядавсь на задні, це правда, але чи не мав підстав для того? Мабуть, бачив, народ і військо були втомлені війною, не хотів затягти її, не схотів через це доводити поляків до останнього та викликати війну з сусідами, які, певно, взялись би рятувати Польщу від загибелі.

— Певно, що гетьман думав! — заговорив гаряче старий.— Але того ж то й є, що забагато думав! Думав про те, як би дійти згоди з панами і як йому затримати булаву до смерті та ще й синам віддати. Думав про воєводство молдавське, і про воєводство київське, і ще про щось, може, думав. Забагато, кажу, думав! Як у того лиса, що впав у яму, та мав сто думок, як з неї вийти, а не міг з них вибрати найкращої. Занадто оглядавсь!

А я не думав ні про що, бо знав одне твердо. Нам то пан-біг дав, що сьмо могло Польщу раз на завсіди розвалити і землю нашу від панів очистити. І лиш то мав перед очима, і не думав ні про що більше. Не думав, що буде потім, бо то інші мали потім думати. Не думав, що буде зі мною або з моїми дітьми. Що спеклося, треба різать!