Михайло Грушевський - Предок

Інші говорили про нездатність княжича до правління, про його монаші уподобання, але Воротислав не приймав цих аргументів. Княжич, казав він, пішов у ченці, бо йому відібрали дорогу до столу. Нехай він побачить перед собою отчий стіл, і кров заговорить в нім. Таке розумування багатьох схиляло до мислі: тільки біда може загнати князя в монастир. І великий князь годився пробувати. Корми-лець княжича з боярами й мужами смоленськими мали їхати другого дня на Берестове.

Про це зараз оповіли княжні Предславі, і вона тішилася. Тепер вона знала, що незнана їй сила, яка вмішалася в оцю справу, повинна усе направити.

Вона вирве її княжича з тих недобрих чар чорноризців і поверне їй. І вона вирішила сама їхати з боярами на Берестове: вона була певна, що стара княгиня це їй дозволить — вона тримала її сторону кінець кінцем, хоч і наступала була з тим угорським королевичем. Княжна не могла заснути до рана — аж забілів день, думаючи про княжича, уявляючи його лице, вигляд, слова, і промовляючи до нього ріжними ласкавими словами.

І от вона їхала конем з стремінними отроками за боярами і мужами вузьким видолинком з Городу понад Дніпровим берегом на Берестове. Був ясний, лагідний сонячний день. Коні пирхали і вимахували головами, стримані удилами на цій вузькій стежці, де не можна роз'їхатися. Срібні прибори й убори блищали на тлі яскравих одягів. Стрічні люди з приємністю приглядалися до цього барвистого, розкішного поїзда, і радісний, повний надії настрій володів далі княжною. Коли нагло Янь-кормилець, що їхав на чолі кавалькади, стримав раптово коня і закляв так сердито, що всі аж скинулися! Стремянні отроки поспішили наперед до нього і тут побачили, що так збентежило Яня: просто напроти них їхав якийсь чоловік на лисім коні, а стріча з лисим конем була з найвірніших, всіма признаних віщувань невдачі!..

Тут нове замішання серед людей, викликане процесією епіскопа в супроводі околодків, перервало мої фантастичні мрії про колишніх людей.

Людська хвиля, розхвильована напором поліцаїв, відкинула мене набік і змусила уступитися з головного корабля наліво, в бічну на-ву, до княжих саркофагів, і я стояв уже коло цього розбитого гробівця — епілогу всієї історії, та згадував його.

Далеко спочила княжна Предслава, під плитами тірінгського абатства, переживши чоловіка, котрого мусила взяти собі по останній розмові смоленського посольства з княжичем.

Слабко мигтить лампадка в глибині Дальніх Печер, кидаючи невірне світло з свого віконця на ікону і дощечку з іменем затворника, колишнього княжича.

А я стою над пустим гробівцем великого князя, котрого перед хвилею бачив серед його пишного двору, і сльози мої непомітно спадають на вигладжений віками мармур, в порожню камінну утробу, як у гігантську сліз-ницю.

І хотів би я знати, кого оплакують вони? Чи тих далеких людей, котрих горе, радощі й змагання пронеслися переді мною в цю таємничу ніч? Чи ті мої далекі літа, коли наді мною літали ці образи колишніх богомольців святої Софії?

Вони відкрилися переді мною, повні солодкої туги й примани. Але і ця чарівна ніч, що відкривала далекі тіні минулого, не підіймала завіси будучого — тих майбутніх володарів цього неподвижного місця, на яких дивилися з нехибним провидінням, провидячи їх нові незнані нам змагання, утіхи і муки, широко відкриті зіниці з «Нерушимої Стіни».

РОЗМОВА З КРИВОНОСОМ

довго йшов високим верхом. Коли я виходив на царинки, переді мною з лівого боку вставала панорама Чорної гори, верхи Спиць, Великі Ребра з білими смугами торішнього снігу, затягнені поволокою рідкого фіолетового туману, й широка долина Ільці з розкиданими хатами. З правого копичились м'які, округлі, наче спухняві-лі в сизій млі верхи чорного Груня й Буківця, а за ними стелилась широка долина Пруту, густо повита млою, в котрій око даремно силувалось відгадати контури рік і сіл. Літнє сонце ясно світило, тільки значна висота верху не давала відчувати вповні його гарячого проміння. В повітрі стояв густий дух трави і квітів, а коли з царинки я попадав знов в смеречані переліски, там обхоплював мене кадильний дух живиці й хвої. Верх був безводний, сухий, і навіть у лісі не чулось вогкості в ці сухі дні.

Дорога була мені знайома. Я проходив сюди рік чи позаторік і не зважав тепер на неї, заглиблений в свої роздумування. Але потім помітив, що я перестаю її пізнавати. Якийсь густий заросляк трапивсь мені на дорозі, і я згубив у нім стежку. Потім раптом перегородила мені дорогу доволі серйозна засіка. За нею був старий зруб, густо зарослий малиною й ожиною, де я не пізнавав вже ніякого людського сліду.