Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

І ти, ти теж прийдеш туди, мій юний брате, бо дні безповоротно минають, а Південь чекає на тебе. Зазнай же Великої Пригоди, прислухайся до поклику, поки не промайнула та хвилина! Тільки-но грюкнуть за тобою двері, ти ступиш лиш один щасливий крок уперед, і одразу вирвешся із старого життя, й поринеш у нове!

А згодом, коли мине вже чимало часу, ти, якщо захочеш, знову повернешся сюди, бо чашу вже буде випито до дна, а п’єсу зіграно до кінця; ти сядеш біля своєї тихої річки і розповідатимеш друзям безліч чудових історій. Ти можеш легко догнати мене на цій дорозі, бо молодий, а я вже в літах і ходжу повільно. Я не поспішатиму й озиратимусь; як би я хотів коли-небудь побачити тебе натхненного, з легким серцем і з відблиском Півдня в очах!

Голос віддалився і завмер, як завмирає, стає нечутним тонке дзижчання комахи, а Водяний Щур, застигши, широко розплющеними очима все вдивлявся в далеку цятку на білому тлі широкого шляху.

Він машинально підвівся і ретельно й неспішно поскладав усе в кошик. Повернувся додому, зібрав дещо з необхідних речей, узявши кілька особливо дорогих йому дрібничок, поклав у торбину; робив усе з неквапливою обачністю, рухався по кімнаті мов сновида і, розтуливши губи, дослухався до чогось. Тоді закинув торбу за спину, старанно вибрав міцний ціпок для мандрів і так само без поспіху, але й без вагання ступив на поріг, коли в дверях з’явився Кріт.

— Щурику, а куди це ти вирядився? — спитав той здивовано, хапаючи його за плече.

— На Південь, як і всі, — промимрив Щур, мов у сні, навіть не глянувши на приятеля. — Спершу до моря, а там на корабель і — до берегів, які мене кличуть!

Він рушив уперед повагом, але рішуче, зовсім не збираючись міняти наміру. Однак Кріт, стривожений не на жарт, заступив Щурові дорогу і зазирнув йому в писок: погляд у того був якийсь скляний та застиглий, а очі стали сірі у смужку — то були очі не його друга, а якогось іншого звіра! Вчепившись у Щура, Кріт силоміць затягнув його до хати, повалив на долівку і сів на нього верхи.

Щур відчайдушно пручався, а потім враз знесилів: тихо лежав зморений з заплющеними очима й тремтів. Кріт допоміг йому підвестися, посадовив у крісло, і Щур сидів мов розчавлений, його судомило, час від часу стрясали ридання. Кріт щільно причинив двері, кинув торбину в шухляду, замкнув її, а тоді вмостився тихенько на столі перед другом, чекаючи, коли мине цей дивний напад істерики. Поступово Щура здолала неспокійна дрімота, але він усе ще здригався й щось невиразно бурмотів про всяку дивовижу, незвичайну й незбагненну для невтаємниченого Крота, а тоді поринув у глибокий сон.

На душі у Крота було тривожно, та все ж він ненадовго залишив Щура й зайнявся домашніми справами. А коли повернувся, вже зовсім сутеніло. Щур і досі лежав, хоч уже й прокинувся,— був якийсь млявий, мовчазний і пригнічений. Кріт зазирнув йому в очі і втішено відзначив, що вони знову чисті й темно-брунатні, як завжди. Тоді сів поряд і спробував підбадьорити друга й випитати, що ж із ним сталося.

Бідолашний Щур, як міг, намагався розповісти про все.. Та хіба перекажеш словами те, що здебільшого було навіяне? Як передати, щоб зрозумів інший, ті поклики моря, що бриніли йому, як переповісти той чар, яким були пройняті численні спогади

Мореплавця? А втім, тепер, коли зникли чари й навіяння, Щур навіть собі самому не міг пояснити все те, що якусь годину, тому було цілком зрозумілим і видавалося неминучим, найважливішим у світі. Тож і не дивно, що він навряд чи передав Кротові хоча б головну думку, яка мучила його цілий день і через яку він нині стільки пережив.

А Для Крота все було майже ясно: той напад минувся, і Щур знову при своєму глузді, хоч і трохи приголомшений та невеселий. Однак скидалося, що він тимчасово втратив інтерес не тільки до того, чим було сповнене його повсякденне життя, а й до всіх перемін та цікавих подій, на які, певне, буде щедра нова пора року, а до них же завжди, так приємно було готуватися!

Отож Кріт мимоволі і ніби-зовсім байдуже повернув розмову до жнив, що були самі в розпалі, говорив, про те, як вищають купи зерна на токах і як натомилися молотники, як виростають скирти соломи, як повний місяць світить згори на голі луки, поцятковані стіжками. Він не забув і про те, як червоніють яблука, як стають брунатними горіхи, нагадав, що скоро треба буде готувати варення, консервувати овочі, варити пиво; отак помалу добрався до середини зими, з її здоровими розвагами на морозі й затишним домуванням, і тут уже мова його забриніла як пісня.