Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

— Ну, як на землі, Борсуче, — не стримався Кріт. — І де в тебе взялося стільки сили й часу, щоб спорудити все це? Просто диво!

— Воно й справді було б диво, якби то я зробив сам, — просто пояснив Борсук. — Але в тому й річ, що я тут мало доклав зусиль — лише розчистив ті ходи й приміщення, які були мені потрібні. Тут їх безліч. Бачу, ти не зовсім здогадуєшся, в чому тут справа, тож я поясню. Так от, колись давно на цьому місці, де нині шумить Старий Ліс, задовго до того, як він виріс і став тим, чим він є, було місто — місто людей, зрозумів? Тут, де ми зараз стоїмо, вони жили, ходили, розмовляли, спали, займалися своїми справами. Тут вони тримали коней, тут бенкетували, звідси вирушали на битви й на торги. То був могутній народ, багатий, будівничий. Люди зводили місто на віки, бо вірили, що житимуть тут завжди.

— І що ж з ними всіма сталося? — поцікавився Кріт.

— Хто знає... — мовив Борсук. — Люди прийшли, вони надовго тут лишилися, будували, благоденствували... А потім десь пішли. Така їхня доля. А ми зосталися. Мені розповідали, що борсуки жили тут задовго до того, як з'явилося місто. А тепер знову тут живуть борсуки. Ми народ витривалий, можемо, якщо треба, кудись перекочувати ненадовго, але вміємо й чекати, ми терплячі, і повертаємося. І так буде вічно.

— А коли люди звідси пішли, то... — знову заговорив Кріт.

— Коли люди пішли, — вів далі Борсук, — до діла взялися вітри й дощі. Вони працювали невтомно, безперервно, рік у рік. А втім, і ми, борсуки, по-своєму теж, певно, прилучилися до цього. Місто занепадало більше й більше — руйнувалося, йшло під землю, зникало. А потім тут усе стало потроху підростати — тягтися вгору і вгору: насіння давало пагони, вони росли, ставали деревами, лісом, помагати їм взялися папороть та ожина. Перегнивали нові й нові шари опалого листя, паводки наносили пісок та мул, які осідали й утворювали родючий грунт. Минав час, і от настала пора, коли все було готове прийняти нас, і ми знов оселилися тут. Там, нагорі, на поверхні землі, відбувалося те саме. Ці місця приваблювали всіляких звірів, і вони, перебравшися сюди, споруджували собі житла, влаштовувалися, розселялися — словом, жили, не знаючи горя. Вони забули про минуле, їм було не до того: вистачало іншого клопоту. Місце тут горбкувате й пагористе, багато різних дірок; але це для звірят навіть дуже добре, їх не обходить майбутнє, навіть те, що колись тут знову, хоч І не назавжди, з’являться люди, а то дуже можливо. Старий Ліс тепер густо заселений; народ тут, звісно, різний — є хороші, є погані, є й такі собі, пальцем ні на кого не показуватиму, Щоб світ стояв, треба, як то кажуть, усякої тварі по парі. Але, гадаю, ти й сам уже дещо про це дізнався.

— Авжеж, дізнався, — промовив Кріт, і йому аж мурашки по шкірі забігали.

— От-от, — Борсук поплескав його по плечу. — Розумієш, учора ти тільки вперше зіткнувся з ними. Насправді ж вони не такі вже й погані; ми всі мусимо жити й не псувати життя іншим. Завтра я передам свій наказ, і, гадаю, ти не матимеш більше клопоту. Той, хто друг мені, може гуляти в цьому краї, де йому заманеться, а ні — то хай начуваються!

Повернувшись до кухні, вони побачили Щура, що неспокійно походжав туди-сюди. Підземне життя гнітило його, згубно впливало на настрій. Схоже, він і справді побоювався, що без його нагляду річка потече назад. Отож натягнув уже свою куртку й засунув за пояс пістолети.

— Ходімо, Кроте, — промовив Щур заклопотано, тільки-но їх побачив. — Нам треба вирушати завидна. Не хотілося б ночувати в Старому Лісі ще одну ніч.

— Усе обійдеться, любий мій хлопче, — сказав Видра. — Я піду з вами, я ж тут кожну стежку знайду навіть із зав’язаними очима. А треба буде комусь дати потиличника, то покладіться на мене: дістане по заслузі.

— Тобі справді нічого хвилюватися, Щурику, — заспокоїв його й Борсук. — Ти навіть не уявляєш, куди ведуть мої ходи. Я маю запасні виходи аж на краю лісу в усіх напрямках, і мені байдуже, чи знає про них іще хто. Коли ви справді захочете вирушити, то підете найкоротшою дорогою. А поки що, друже, заспокойся і посидь собі.

Щур, одначе, так страшенно поривався до своєї річки, що Борсук мусив запалити ліхтар і повести їх через вогкий, душний тунель, звивистий і похилий, місцями склепінчастий, а місцями пробитий у грубій скелі; вів довго, аж гості втомилися; їм здавалося, що вони пройшли не одну милю. Нарешті попереду заясніла пляма світла, що несміливо пробивалося крізь навислі над входом густі зарості. Борсук дуже чемно побажав звірятам щасливої дороги, легенько підштовхнув їх до отвору, потім замаскував його хмизом та гіллям і подався додому.