Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

— Невже ти зовсім не рен... не нервував? — спитав Кріт, котрий на згадку про Старий Ліс знову відчув острах.

— Нервував? — Видра засміявся, відкривши блискучий ряд міцних білих зубів. — Я б їм показав нерви, хай би тільки спробували мене налякати. Слухай; Кроте, підсмаж-но мені трохи шинки, ти ж у нас хороший хлопчина. Я страшенно зголоднів, а ще стільки треба розповісти Щуркові. Не бачив його цілу вічність.

Добродушний Кріт відрізав кілька шматочків шинки і звелів їжачкам підсмажити, а сам знову взявся снідати. Тим часом Видра із Щуром, голова до голови, жваво обговорювали річкові новини, а що новин тих завжди вистачало, то, схоже, розмова мала бути така ж нескінченна, як і сама щебетуха річка.

Тарілка із смаженою шинкою миттю спорожніла й повернулася по добавку, коли зайшов Борсук, позіхаючи й протираючи очі. Він своїм звичаєм спокійно й просто привітався з усіма, кожного ласкаво запитав про щось.

— Скоро вже час обідати, — звернувся він до Видри. — Трохи зачекай, пообідаєш з нами. Ти, певно, зголоднів, а надворі он яка холоднеча.

— Авжеж! озвався Видра і підморгнув Кротові. — Коли я бачу цих молоденьких їжачків, що смажать шинку, позираючи на неї жадібними очима, то почуваю себе так, ніби мене морять голодом.

Їжачки, яким уже знову захотілося їсти після вранішньої вівсянки і завзятого порання коло печі, тільки ніяково поглянули на пана Борсука — вони були надто сором’язливі, щоб хоч щось сказати.

— Вам, хлоп’ята, мабуть, пора вже до мами, — лагідно мовив до них Борсук. — Я пошлю кого-небудь з вами, щоб вивів вас на дорогу. Боюся, що вдома ви вже не захочете нічого їсти, а я буду винен.

Він дав кожному їжачкові по шість пенсів, погладив по голівці, і вони пішли собі, шанобливо змахнувши кашкетами й труснувши чубчиками.

А дорослі незабаром зібралися коло столу. Кріт опинився поруч з Борсуком. Оскільки Видра із Щуром так захопилися річковими плітками, що їх нічого більше не цікавило, він скористався нагодою, щоб признатися Борсукові, як йому тут гарно й затишно, мов у рідній хаті.

— Все-таки добре під землею, — мовив він. — Тут знаєш, на якому ти світі. Певен, що нічого лихого з тобою не станеться і ніщо не дошкулятиме. Тут ти цілком сам собі хазяїн, не треба ні в кого ні про що питати дозволу чи зважати на те, хто що скаже. Хоч би там що коїлося нагорі, а тобі байдуже, хай собі. А коли заманеться, вийдеш надвір, а там усе на місці, ніби тільки й чекає на тебе.

На ці слова Борсук аж засвітився.

— Те саме завжди кажу і я, — підхопив він. — Ніде не буває так спокійно, так погідно, так надійно, як під землею. А якщо закортить зробити свої володіння просторішими, ширшими, будь ласка, — копай та рий собі, і матимеш що хочеш! Або навпаки, якщо оселя стане тобі завеликою — засип одну там чи дві нірки, і знову-таки матимеш, що тобі треба! Ніяких теслярів та мулярів, ніяких крамарів, ніяких теревенів через паркан з перехожими базіками і, найголовніше, ніякої негоди! От хоча б Щур. Підніметься повінь на зайвих два фути, і йому вже доводиться перебиратись у найману квартиру! А вона ж незручна, розташована не там, де б хотілося, та й луплять за неї... Або ось Жаба. Не скажу нічого поганого про Терем Жаб; це справді найкраща споруда в цих краях, саме як споруда. Ну а як пожежа — куди подінеться Жаба? Або черепиця обвалиться, стіни осунуться чи тріснуть, шибки полопаються — де мешкатиме Жаба? А як у кімнатах буде протяг — сам я його терпіти не можу, — пропав Жаба! Ні, жити нагорі, просто неба — добре, однак тільки для того, щоб поблукати по білому світу, добути хліб насущний, а потім повернутися назад під землю! Отак я розумію, що таке домівка!

Кріт щиро погодився, а Борсук перейнявся до нього ще теплішими почуттями.

— Ось поїмо, — пообіцяв він, — і я покажу тобі всю свою невеличку оселю. Цікаво, чи сподобається вона тобі. Я певен, що ти тямиш, як треба обладнувати житло.

Отож після обіду, коли Щур а Видрою вмостилися біля каміна й почали одвічну суперечку про те, що за риба вугор, Борсук засвітив ліхтар і запросив Крота йти за ним. Перетнувши круглу залу, вони спустилися в один з головних ходів і при мерехтливому світлі ліхтаря обдивилися кімнати обабіч. Деякі з них були маленькі — не більші за комірчину, інші великі і майже такі ж просторі та показні, як Жабина вітальня. Вузенький перехід вивів їх під прямим кутом до нового коридора, і там було те саме. Крота просто приголомшили розміри всіх тих просторих приміщень, розгалуженість і нескінченність темних ходів, міцні склепіння повнісіньких комор. Усюди кам’яне мурування, колони, арки, мощена підлога.