Барка В. Жовтий Князь

Дядько стривожений, з хрипиком в голосі, теж - подібним

до пташиного скрику. Не діждавшись відповіді, вискрипнув з обуренням:

- Хто ж діти візьме?

- Чиї, які діти? - осаджує дядька Отроходін, напружуючи губи в суворості.

- Дитинячі діти! - з відчаєм закричав дядько. - Мої діти, їх семеро, а їсти нічого. Хто годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо, хто?

Отроходін мовчить, аж міниться. Тоді серед дядьків піднявся гомін:

- Спитав правильно! Куди діти підуть? А як же! Ви скажіть — куди? Хліба нема: вже забрано.

Отроходін скипів, скипів неймовірно:

- До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!

Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники

свічок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух - дядьки посунули до дверей.

з

Г ин, як розділковий ряд, до якого припав від сільради трикутник шпоришів, а напроти — здичавілий сад, його скажені нетрі.

Микола ставив крейдою знаки на кілках, що забіліли, обгорнуті в рисунок, мов ритуальні стояки древності.

Андрій, оглянувши символи, сів і вчинив перегляд кишенькового добра в складі: лінзи, що збирає світло в огненну крапку, орластого ґудзика, перламутринки з райдужним свіченням і красновисика в образі оленя.

Погляд хлопця відхилений до сусіднього дворища: там — дія

з участю трьох. Найменший, намірившися злізти на повітку, попросив помочі в середульшого. Той зчепив пальці, як підпору — ставити ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривій стіні... раптом послизнувся набік і впав. Піднявся, перейшов до краю стіни, де з попередньою поміччю повторив спробу, тримаючися за ріг повітки. Виліз би він, але підійшов найстарший і потягнув за сорочку - знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звільнивши ліву руку, теж потягнув його за сорочку — в протилежний бік — і зрівноважив. Відходять утрьох від повітки і знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об землю, аж заторохтіла; пішов далі в супроводі середульшого. Тоді найменший приставив її до стіни; злізши, як на підпору, простягнув руки і вчепився за покрівлю. Вгору потягнувся, помагаючи собі пальцями ніг, якими на стіні знаходив горбкуваті місця. Став на покрівлі і зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повітки і кричить:

- Злізь мені зараз! - чого посурганився?

Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і зник.

Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби картинку в книзі. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвістю, мов цвинтар. Дивна для пам’яті! Брала очі, його великі очі і темно-сірі, як у матері.

- Що там бачиш? - питає Микола. - Поки нема нікого, піди до сільради, в вікно загаянь: як — тато?

Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді.

Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два си-зомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради — місцеві партійці.

Микола на них вимовив:

- Хліботруси!

- А ми ні: ми хліботруди, - сказав Андрій.

- В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.

Андрій мовчки згодився; потім повідомив:

- Я знаю, хто всякі другі.

- Що знаєш?

- Є хлібопроси, і всякі.

- Добре! - сказав Микола. - Твій горщик здібний варити. А ще?

— Ну, є... хлібоноси і хлібовози.

— Ще — хто?

— Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.

— Гаразд. А хто — ті, що хліб дають хлібопросам?

Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло, — плечима знизав від невирішення.

— Звуться: хлібодани! — назвав Микола. — їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?

— Хлібобери, чи ні...

Микола поправив:

— Вони хлібохапи.

Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки.

— Пам’ятай, - попереджує Микола, - щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумів?

— Я мовчатиму.

Микола перевірив крейдяні окраси на кілках, доповнив декотрі. Витяг пожмакану книжку з кишені і, сказавши братові: «Гуляй, поки що!» — зосередився на сторінках з обідраними берегами. От спільно мандрують Правда і Кривда, і мусять, згідно з умовою, хліб ділити. Правда спочатку постачає, далі — черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, і перша згодилась. Як клунок Правди спорожнів і гинула з голоду, то Кривда вийняла з неї очі — платою за дрібні кусники хліба.