Кінг С. Сяйво (2010)

— Мамо, чому тато втратив роботу?

Венді засмикалася в пошуках відповіді. Вони із Джеком уже обговорювали, як вийти із ситуації, якщо Денні запитає про це, і діапазон відповідей коливався від ухильних пояснень до відвертої, позбавленої будь-якого глянцю, правди. Але Денні не запитував. Запитав лише тепер, коли Венді почувала себе подавленою і найменше готовою відповідати. Однак Денні не зводив очей, можливо, читаючи на її обличчі зніяковілість і роблячи з цього свої висновки. Вона подумала, що спонукання й дії дорослих мають здаватися дітям такими ж поважними й страшними, якими здаються небезпечні звірі під покровом темного лісу. Дітей смикають туди-сюди, як маріонеток, а навіщо й чому — вони уявляють собі лише приблизно. Ця думка знову довела її до стану, небезпечно близького до сліз, і, намагаючись прогнати їх, вона нагнулася, підняла зламаний планер і заходилася вертіти його в руках.

— Денні, пам’ятаєш, тато тренував дискусійну команду?

— Аякже, — сказав він. — Суперечка для потіхи, так?

— Правильно. — Вона все вертіла в руках планер, розглядаючи назву «Швидколіт» і блакитні зірочки наклейок на крилах, і спохопилася, що розповідає синові правду.

— Там був хлопчик, якого звали Джордж Гетфілд, татові довелося вигнати його з команди. Тобто у Джорджа виходило гірше, ніж у деяких інших хлопців. Джордж сказав, що тато вигнав його тому, що незлюбив, а не тому, що він сам не впорався. Потім Джордж учинив підлість. Гадаю, ти знаєш про це.

— Це він зробив дірки в шинах нашої машинки?

— Так, він. Після уроків, а тато піймав його за цим. — Тут вона знову зам’ялася, але тепер подітися було нікуди, вибір звузився: або сказати правду, або збрехати.

— Тато... іноді він чинить так, що потім шкодує про це. Буває, він не думає, як слід було б учинити. Не надто часто, але іноді таке трапляється.

— Він зробив Джорджеві Гетфілду боляче, як мені, коли я розсипав усі його папери, так?

Іноді...

(Денні з рукою в гіпсі...)

...він чинить так, що потім шкодує про це.

Венді швидко закліпала, заганяючи сльози назад.

— Майже так, милий. Тато вдарив Джорджа, щоб той перестав різати шини, а Джордж стукнувся головою. Тоді ті, хто відповідає за школу, сказали, що Джордж більше не може ходити до неї, а тато — працювати в цій школі. — Вона замовкла, з побоюванням чекаючи на потік питань.

— А, — сказав Денні й знову задивився на дорогу. Тема була закрита. Якби й для Венді було так само просто закрити цю тему. Вона підвелася.

— Піду наверх, вип'ю чаю, доко. Хочеш печива і склянку молока?

— Я краще почекаю тата.

— Не думаю, що він дістанеться додому раніше п’ятої.

— Може, він рано приїде.

— Може, й так, — погодилася вона. — Раптом устигне.

Вона була вже на півшляху до будинку, коли він покликав: «Ма!»

— Що, Денні?

— Тобі хочеться їхати в цей готель і жити там узимку?

І скажіть будь ласка — яку з п’яти тисяч відповідей слід було вибрати? Пояснити, що вона думала вчора? Чи минулої ночі? Чи сьогодні зранку? Щоразу інакше, спектр мінявся від яскраво-рожевого до радикально чорного. Вона сказала:

— Якщо цього хоче твій батько, отже, і я хочу. — Вона помовчала. — А ти що скажеш?

— По-моєму, мені хочеться, — нарешті сказав він. — Тут гратися особливо не з ким.

— Сумуєш за друзями, так?

— Іноді сумую за Скоттом і Енді. Ото і все.

Вона повернулася до нього й поцілувала, скуйовдивши світле волосся, яке тільки-но почало втрачати дитячу тонкість. Маля було напрочуд серйозним, і вона іноді замислювалася над тим, як йому живеться з такими батьками, як вони із Джеком. Світлі надії, з яких усе починалося, звелися до цього малоприємного будинку в чужому для них місті. Перед очима знову постав Денні із загіпсованою рукою. Хтось на небесах, відповідальний за Службу Промислу Господнього, зробив помилку, котру, як побоювалася Венді, вже не виправити, а розплатитися за неї зможе безневинний сторонній спостерігач.

— Тримайся подалі від дороги, доко, — сказала вона, міцно обхопивши його.

— Звісно, ма.

Вона піднялася нагору, в кухню. Поставила чайник і виклала на тарілку для Денні кілька «Орео» — раптом, поки вона буде спати, він вирішить піти нагору. Сидячи біля столу перед своєю великою керамічною чашкою, Венді дивилася у вікно на Денні: він і далі сидів край тротуару, одягнений у джинси й великувату темно-зелену куртку з написом: «Стовінґтонська підготовча», планер тепер лежав поряд із ним. Увесь день вона боялася розплакатися, і ось сльози таки полилися. Венді схилилася над ароматною парою, що піднімалася від чаю, і розридалася, горюючи й тужачи за минулим і з побоюваннями думаючи про майбутнє.