Кінг С. Сяйво (2010)

— Так.

— Дуже добре. Я згоден, оскільки вибір у мене невеликий. І все-таки я волів би найняти неодруженого студента, що взяв академічну відпустку. Та, може, ви і впораєтеся. Тепер я передам вас містерові Ватсону, який троведе вас по цокольному поверху і по нашій території. Але, може, у вас є ще питання?

— Немає. Ніяких.

Уллман підвівся.

— Сподіваюся, ви не ображаєтеся, містере Торренсе. У тому, що я вам казав, немає нічого особистого. Я тільки хочу, щоб справи «Оверлука» були якомога кращі. Це чудовий готель. І хочеться, щоб він таким і залишався.

— Ні. Я не ображаюся. — Джек знову блиснув широкою рекламною посмішкою, але порадів, що Уллман не подав йому руки. Образа була. Ще й яка.

Виглянувши з кухонного вікна, вона побачила, що він просто сидить на краю тротуару, не граючись ні вантажівками, ні фургоном, ні навіть планером із бальси, яким так тішився весь тиждень, відколи Джек приніс йому цю іграшку. Просто сидить, зіспершись на лікті, зануривши підборіддя в долоні й виглядає їхній старенький «фольксваґен», — п’ятирічне маля, що чекає на тата.

Венді раптом стало не по собі — аж до сліз.

Вона повісила рушник для посуду на поперечину біля раковини й пішла вниз, защібаючи два верхні ґудзики халата. Джек зі своєю гордістю! Ой, ні, Епе, протекції мені не треба. Останнім часом у мене все класно. Щербаті стіни в під’їзді були пописані кольоровою крейдою, восковими олівцями й аерозольною фарбою. Від крутих сходів мало не відлітали друзки. Будинок просочився кислим запахом мотлоху — то що це за місце для Денні після акуратного цегельного будиночку в Стовінґтоні? Сусіди згори, із четвертого поверху, офіційно не були одружені, але якщо це її не турбувало, то турбували їхні постійні затяті сварки. Сусіда згори звали

Том. Після того як бари зачинялися, сусіди поверталися додому й війна починалася всерйоз — у порівнянні із цим інші дні тижня були всього лише розминкою. Джек називав це «нічні бої по п’ятницях», але це було не смішно. Сусідка — її звали Ілейн — відтак довго плакала і весь час повторювала: «Не треба, Томе. Будь ласка, не треба». А він кричав на неї. Одного разу вони навіть розбудили Денні, а Денні спить, як убитий. Наступного ранку Джек перестрів Тома, коли той виходив, і, відвівши подалі по тротуару, щось сказав йому. Том пообурювався, почав було погрожувати, але Джек додав ще щось — занадто тихо, щоб Венді могла розчути, — і після цього, похмуро похитавши головою, Том пішов собі, і все. Кілька днів було спокійніше, але на вихідні життя знову повернулося в нормальне — даруйте, у ненормальне — русло. Для хлопчика це було погано.

Знову набігло почуття гіркоти, але зараз Венді йшла у двір і притамувала його. Підібравши поділ, вона сіла на край тротуару поруч із сином і запитала:

— Що таке, доко?

Він посміхнувся, але посмішка вийшла натягнутою.

— Привіт, ма.

Між взутих у кросівки ніг стояв планер. Венді помітила, що одне крило тріснуло.

— Хочеш, подивлюся, що тут можна зробити, любий?

Денні повернувся до споглядання вулиці.

— Ні. Тато зробить.

— Доко, тато може до вечері не повернутися. У гори шлях неблизький.

— Думаєш, машинка зламається?

— Ні, не думаю. — Але він дав Венді нову причину для тривоги. Дякую, Денні, ще цього мені бракувало.

— Тато сказав, вона може, — повідомив Денні недбалим, майже нудьгуючим тоном. — Він сказав, бензонасос забитий лайном.

— Денні, не ккжи таких слів.

— Бензонасос? — запитав він із щирим подивом.

Вона зітхнула.

— Ні, «забитий лайном». Не кажи так.

— Чому?

— Це вульгарно.

— Ма, а як це — вульгарно?

— Ну, однаково як колупати в носі за столом або піся-ти, не зачинивши двері туалету. Або казати що-небудь на кшталт «забитий лайном». Лайно — вульгарне слово. Хороші люди так не кажуть.

— А тато каже. Коли він дивився мотор у машинці, то сказав: «Господи, насос забитий лайном». Хіба тато поганий?

І як ти справляєшся з цим, Вінніфреде? Тренуєшся?

— Тато хороший, але ж він дорослий. І дуже стежить за тим, щоб нічого такого не сказати при тих, хто не зрозуміє.

— Як дядько Ел, так?

— Так, правильно.

— А коли я виросту, мені можна буде так говорити?

— Гадаю, ти будеш так говорити, сподобається мені це чи ні.

— А в скільки років?

— Двадцять звучить непогано, га, доко?

— Як довго чекати...

— Розумію, що довго, але, може, ти спробуєш?

— Добре...

Денні знову задивився на дорогу. Він трохи пригнувся, начебто зібрався встати, але підповзав яскраво-червоний жук, і це було значно цікавішою новиною. Він знову розслабився. Венді задумалася, наскільки переїзд у Колорадо відобразився на Денні. Він нічого не говорив, але вона тривожилася, завважуючи, скільки часу він проводить наодинці. У Вермонті діти — ровесники Денні були в трьох викладачів, колег Джека, і там був дитячий садок, але тут не було нікого, з ким Денні міг би грати. Більшу частину квартир займали студенти університету, одружені пари тут, на Арапаго-стріт, майже не селилися, і ще менше ті, у кого є діти. Вона налічила близько дюжини студентів або старших школярів, троє грудних дітей — і все.