1Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 6 [Hurtom.com]

Мовчання.

(в тяжкому роздумі)

Чи ж не над людську силу сії жертви? Зректися друга... допустить свідомо своїх дітей загинути з душею...

Чи хто з людей коли чинив таке?

Ізоген

Коли той друг тобі оселю спалить, невже й тоді він все ще буде другом?

Хіба під час облоги не буває, що й батько дітям брами не відчинить і їх не пустить в поле до криниці, щоб ворога до міста не впустити, хоч би від спраги діти погибали?

Мартіан Ох, брате мій! Тут душі, душі гинуть! Ізоген

Ти богові їх душі доручи,— він може врятувать в рові левинім і в огняній печі.

Мартіан мовчки тяжко зітхає і схиляє голову. Ізоген (після мовчання)

То як же, брате?

Єпископа ти будеш боронити?

Мартіан (упалим голосом, наче байдуже)

Авжеж, про се не може буть питання.

Ізоген

(устає)

То я не буду відбирати часу.

Зостанься з миром, брате.

Мартіан

В мирі йди.

(Коли Ізоген вийшов, Мартіан, одхиливши завісу >озивається) V

Валенте!

Валент увіходить в таблін і став перед батьком. Той мовчки дивиться в землю, не зводячи на сина очей. Мовчання.

Валент Що ти мав казати, батьку?

Мартіан Я мав надію, що знайду пораду...

Валент

Яку?

Мартіан

Просив я брата Ізогена ввести вас у громаду.

Валент ( радісно )

Ти просив?

О! батеньку!

(Цілує батькові руку.)

Мартіан

Не тішся, мій Валенте,— брат Ізоген не хоче.

В а л е п т Ми самі

до церкви підем, аби ти дозволив.

Мартіан Не прийме церква.

Валент

Ізоген хіба в’язати й розрішати має владу?

Мартіан

Він добре знає, що бажано кліру.

В а л е н т (спалахнувши)

Коли бажає клір гасити душі, то ми посвідчим се при всій громаді! Нехай громада судить межи нами!

Я їм скажу промову. Ти побачиш — я імені твого не осоромлю!

М а р т і а п

Ні, сину, не чипи руїни в церкві, інакше — я даремно жив на світі.

В а л е н т Се ж, батьку, рабство духу!

Мартіан

Ні, Валенте, не з послуху сліпого я прошу тебе скоритися братерській волі.

Брат Ізоген довів так безперечно потребу жертви, що і сам я мусив схилити голову.

В а л е н т

Чи він злякав тебе новим гонінням?

Мартіан

Сину, вір, я ні свого життя не ощаджав би, ні вас, того життя пайкращих квітів, якби я знав, що то послужить вірі.

Але шляхи господні таємничі, хто може їх збагнути? Може, треба і господу рабів глухонімих...

В а л е н т ( сумно )

Тим маю я потішитись?

Мартіан

Мій сину, потішся тим, що ти ще молодий,^

коли господь мене до себе візьме, ти будеш вільний...

Валент

Може, є сини, що їх ся думка тішить,— я не з тих.

Мовчання.

Я, батьку, вже з тобою попрощаюсь. Благослови мене.

(вклоняється перед батьком.)

Мартіан (насилу владаючи собою)

Поклич сестру.

Я хочу і її благословити.

Валент (тихо)

Вона пішла.

Мартіан Пішла?! Не попрощавшись! (Закриває тогою обличчя.)

Валент (ще тихше)

Ти плачеш, батьку?

Мартіан

(одкривається)

Я хотів би плакать,

але не вмію.

Валент (падає на коліна перед батьком)

Батеньку, прости!

Я бачу, ми тобі розбили серце!

(підводить його)

Я більше винен. Я розбив вам душу.

Нехай нас бог помилує усіх!

Мовчазне прощання. Валент виходить через перистиль за браму, втираючи сльози. Мартіан, одхиливши завісу в табліні, проводить

його поглядом.

II

Те саме місце і той самий день, тільки трохи пізніше. Мартіан працює в табліні сам. Часом погляд його блукає в просторі і затуманюється тяжкою думкою, але він міцним зусиллям волі примушує себе до роботи і похиляється над пергаментами. За брамою чутно гомін голосів, спочатку тихий, дедалі гучніший. Потім проривається тоненький, тремтячий, але гострий від тривоги дівочий голосок: «Ой мамо! я боюся! Що ж се буде? Куди сѳ ми заїхали?» Другий, спокійніший і глухіший жіночий голос відзивається: «Стривай». Слідом за сим за брамою чутно стукіт, що зараз же, мов не своєю силою, обривається. Мартіан, почувши голоси, насторожився, виглянув з табліну, пішов до брами повз міма, нахиленого над клепсидрою, і відсунув у брамі кватирку.

Мартіан (глянувши в кватирку на вулицю)

Альбіно! Сестро!

(Одчиняє миттю хвіртку і вибігає за ворота.)

Чутно гомін радісного вітання. За хвилину воротар-герма-н е ц ь відчиняє браму і кивав на міма, потім удвох з ним уносить в перистиль легеньку лектику (ноші з наметом і з запонами, на чотирьох ніжках, як ліжко). В лектиці сидить, одхилившись на подушки, JI ю ц і л л а, тоненьке, дуже хоровите дівча-підліток. За лектикою йде поруч з Мартіаном А л ь б і н а, ще не стара, але дуже бліда, з сивуватим волоссям і сумними, втомленими очима. По знаку Мартіана слуги становлять лектику недалеко від ставка, вносять речі новоприбулих у кімнати, в глибину оселі; мім там у кімнатах зостається, а воротар вертається за браму і зачиняє її за собою.