1Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 6 [Hurtom.com]

Мартіан

Ти ж бо знаєш, що мушу я таїтись.

Аврелія

Так, я знаю, але хіба мені від того легше?

Ти, певне, справді мусив заховати мене за мурами від християнок, щоб я в товаришок не набиралась палкого духу, щоб необережно не зрадила себе й тебе як-небудь. Якби ж я з ідолянками зійшлася, було б тобі ще більше не до мислі.

От я й живу, неначе у пустині.

(З гірким сміхом.)

Для повної подібності — наш двір піском посипано та колючками засаджено! Зовсім пустиня!

М а р т і а н (лагідно)

Доню,

що можу я тобі на се сказати?

Хіба лиш те, що є в громаді нашій чимало гарних, молодих дівчаток, що добровільно так живуть, як ти, зрікаючись веселощів, пишноти.

Аврелія

Вони живуть так для живої віри, а я для мертвої так гинуть мушу.

М а р т і а н (вжахнувся)

Для мертвої? Ти щось страшне сказала... Хіба ти вже... не віриш у Христа?!

Аврелія ( сумно )

Я вірю, тільки віра тая мертва.

М а р т і а н

Як розуміть тебе? Се щось несвітське!

Аврелія

Бо й я до світу пе належу, батьку, ні до надземного, ні до земного.

М а р т і а н

Авреліє! та ти ж мене вбиваєш речами сими!

Аврелія Я замовкну, тату! (Похиляється сумно-покірливо, опустивши руні

Ні, донечко, ні, пе мовчи, благаю!

Скажи мені, признайся, хай я знаю недугу твого духу! Може, якось її ще можна вигоїти.

Аврелія

Трудно...

Чим має жити тая віра, тату?

Вона ж, як той наш мім, глухоніма і тільки має стежити, як тихо пересувається життя, мов тінь на сонячнім дзигарі. Я ж не смію одвідувати в’язнів чи служити убогим, як оті дівчата роблять, що ти спогадував.

Мартіан

На тії кошти, що мав би я потратити, щоб двір сей тобі вже не пустинею здавався, я помагаю потаємки вбогим.

Ти в’язнів не одвідуєш па те, щоб я їх міг з темниці визволяти, боронячи їх справ як адвокат, неначебто до віри непричасний,-— я через те довір’я маю в суддів.

Аврелія

Те все робити міг би ти й без мене ще й краще. Навіть ту непишну одіж, що я ношу, віддав би на убогих, якби я вмерла...

(Нервово.)

О, далеко більше я помогла б тобі, коли б умерла!

Мартіан

Не заслужив я слів таких від тебе.

Се просто марнота й дрібна досада в тобі говорять. Як «непишна одіж» тебе так журить,— можу справить кращу.

Мені не треба кращої одежі — для кого й нащо мала б я вбиратись?

Мартіан

Ти так говориш, наче ідолянка.

Чого ж «для кого й нащо»? От же хутко великдень в нас, те радіснеє свято, коли й убогі дбають про убрання.

Аврелія

Вони до церкви ходять, межи люди.

Мартіан

Чи ми святкуємо про людське око?

Се ж тільки ідоляни уважають, що свято в тім, щоб оргії прилюдні справляти з галасом, а християни і в затишку шанують боже свято.

Аврелія

Не знаю, може, се і грішна думка, але як ми святкуємо отак, замкнувшись від усіх, в той час як інші єднаються для радощів у гурт,— мені здається, наче ми вигнанці, що й бог до нас не признається в небі, як ми не признаємося до нього перед людьми.

Мартіан

Колись і я так думав, але й громада наша, й сам єпископ мене запевнили, що більше значить для церкви ся моя таємна служба, ніж якби я пішов хоч і на смерть.

Аврелія

Я не кажу про тебе, лиш про себе.

Мартіан

Хіба не можеш ти Христа любити таємною та щирою любов’ю?

Аврелія Моя любов, так як і віра, мертва.

Мартіан Авреліє! Знов сі страшні слова.

Аврелія Страшніше те, що криється за ними...

(Після паузи.)

Ти пам’ятаєш, тату, те різдво, як ти мені розповідав уперше про народження бога в Віфліємі? *

Мартіан

Авжеж, хіба ж я міг би те забути?

Я хтів би знов побачити те світло, що сяло у твоїх дитячих очах, почути теє радісне тремтіння, що й я від тебе переймав тоді, як ти сиділа на руках у мене.

Аврелія

(мрійливо)

Я довго-довго в тую ніч не спала...

Я марила про божеє дитятко,

що в світ прийшло при співах ангелиних,

при яснім промінні зорі нової.

У думці я до нього шлях верстала з трьома царями і несла дари, та миру, злота й ладану замало мені для сина божого здавалось.

Я пурпуром вертеп йому встеляла, вибірні квіти сипала у ясла, в серпанки щонайтонші угортала і забавки робила з самоцвітів.

Мартіан

Безгрішні у дитини сії мрії, але в дорослої вони подібні до ідолянства.

О, не бійся, батьку! вони давно погасли... ще тоді, як ти другого ранку мовив нишком: «Дитинко, ти не говори нікому про те, що я розказував учора...»

Я тільки часом з гіркістю в душі спогадувала їх, як на одправі убогій хатній тут стояла. «Боже! — я думала,— такі мої дари!..»