Леся Українка - Зібрання творів у 12 томах

У нас тепер по утрам бувають морози і досить холодно, так що ми топимо уже грубки. Напишіть, чи й у вас холодно? Чи живуть у Вас іще на квартирі Стоянови? Кланяйтесь їм од мене.

Прощайте, милая бабушка, цілую Вас, напишіть до нас скоріше та не сердіться на мене, що я так рідко до Вас пишу.

Ваша Леся

P. S. Мама получила те письмо, що Ви писали з дядьком Сашею в августі.

10-го октября

15. ДО ДРАГОМАНОВИХ

25 березня 1888 р. Колодяжне 13.111

Любі МОЇ родичі!

Пишу до вас, як обіцялась, сьогодні. Мамі вчора було дуже недобре: великий жар був, ломило руки й ноги й боліла голова, так що мама думала вже, чи не тиф у неї, і була дуже неспокійна, але сьогодні їй далеко лучче, ли-хорадка пройшла, ломоти нема, і сама вона спокійніша далеко, ніж вчора, тільки голова ще болить. Папа вчора привіз мамку, і мала вже перестала кричати, а то було вже цілий день, майже без перестанку плакала. Мама сьогодні не може сама писать і казала, щоб я вже, як там знаю, написала. Ви вже простіть мене, що я, може, не зовсім-то гладко пишу, я це знаю сама, і якби не при-йпїлось тепер, то, може б, я ніколи не зважилась писать до вас, хоч мені й дуже хотілось озватись до вас словом. Кілька раз, як ви присилали мені книжки, мене брала охота написать вам що-небудь, та все якось не виходило нічого, але тепер, коли вже раз почала, то, коли вам те буде інтересно, писатиму часто.

Книжки ваші я всі прочитала, і вони мені дуже сподобались, збираюсь навіть дещо перекладати. Найбільше мені згодився словар, бо я почала переводити «Одіссею» і вже переложила дві рапсодії, але тепер мусила все залишити, бо чисто слабувала, і всі мені толкують, що я повинна жити ростинним життям, я стараюсь, але все не можу зовсім обернутись в ростину.

Дуже прошу вас, коли можете достать, то пришліть мені французький переклад драми Толстого «Вдасть тьмы», страшенно цікаво, як вона може Виходить у французькому перекладі.

Треба лСпішити кінчать, а то спізнюсь із своїм листом. Будьте здорові. Щиро цілую Ліду, Радочку, Зорю.

Ваша Леся

Про мамине здоров’я писатиму, аж поки не поправиться настільки, що могтиме сама писать.

16-17. ДО М. П. КОСАЧА

Травень 1888 р. Колодяжне

, Милий Миша!

Давно збираюсь до тебе писать, та все якось не зберусь; оце ще недавно щось на мене було напало та ще й досі не пройшло, розпухло було горло і весь рот, так що не можна було ні їсти нічого твердого, і навіть говорити було погано, та тепер уже нічого — проходить, принаймні добре, що не заразливе, а то я боялась, щоб не позаражувать часом наших. Наші «хрущі», як ти їх звеш, усі здорові, окрім Коха, про котрого тобі пише мама. Настоящих хрущів у нас на деревах було багацько, так що Ліля з Марисею гарцями збирали і топили, але тепер їх поприбивав град, що недавно йшов, але сам град багато нашкодив, бо пооббивав цвіт на деревах, дуже поприбивав огороди і збіжжя і в Любитові багацько вікон повибивав. Як ішов град, то Кох злякався, плакав і кричав: «Бё досць!» О «явленнях» природи Кох має своє поняття, так: грім гримить — то хрущ гуде (певно, через те, що під каштаном хрущі завжди дуже голосно гудуть); хмари — дим; що град листя позбивав, то Кох думає, що то курка поїла, вітер — що то Ліля дмухає, і т. д.

Ліля дуже зраділа, як почула, що ти їй купив Шекспі-ра, і сказала,, що тебе любить; як ми прочитали твоє питання про її учіння — вона незабаром попросила у мами бумаги на тетрадь для диктовки. Хотіла б я знати, од чого ти вибрав для Лілі іменно Шекспіра?

Прочитала я «Вдасть тьмьі», чудна драма, дуже багато страхів, і, вже правда, язик настоящий, хоч, наприклад, Воскресенські сердяться і кажуть, що таким язиком ніхто не говорить.

Новостей у нас ніяких таких нема,— як приїде папа з свого подоріжжя, то вже, певне, привезе їх.

Прощай, цілую тебе, пиши про свої екзамени.

Твоя Леся

18. ДО М. П. КОСАЧА Початок жовтня 1888 р. Колодяжне

Любий Миша!

Оце думала швидко після першого листа писати до тебе, а тим часом поки зібралась, то часу доволі пройшло. Та дарма, аби було написано. То мене «Генії» тії затримали, поки я зібралась переписати їх, то потім переписала, та загубила, та поки другий раз зібралась, то вже й час пройшов чималий. Обіцялась я довгий лист писати, та думаю, що, може, тобі ніколи возиться з довгими листами, то нехай вже буде короткий, ти ж не то що я, що живу собі на дозвіллі та на безділлі, тобі є що робити, єсть куди й піти. Описувати своє подоріжжя теж не знаю чи варт, бо, може, прийшлось би розвести надовго описання, нехай колись розкажу, а тепер тільки дещо про турецьку кріпость скажу (Акерм[ан]). От уже страшна будова, нехай їй цур! Високі мури та товсті, грубі, що аж хати в їх видовбані, мов келійки, башти круглі, тяжкої архітектури, в баштах льохи та темниці з гратами залізними (певно, колись там козаки наші сиділи), тепер там дике зілля та квітки ростуть, мама казала: «Десь ото з наших козаків все те повиростало». Ми вирвали дві квітки на спомин та й подались швидше до парохода, геть з тії кріпості, бо страшно нам там зробилося, пустка така, «ще, борони боже, й головою наложити можна», ніхто й душі не прийме. А шкода, що ми були самі, бо коли б ще хто був, то б не так страшно було і можна було б краще роздивитись усюди і на валу довш постояти, а звідти такий гарний краєвид па дністровський лиман, чисто козацький краєвид, та ба, своя душа миліша, ніж усі краєвиди. Поїхали ми собі назад у Одесу. Ну та й море ж було у той день! Певне, вже так задля нас вигладилось та причепурилось: синє-синє, з білими гребнями, з рожевими одблисками, з темно-зеленими тінями, з золотими іскрами при заході сонця. Я все стояла з того боку паро-