Анджей Піліп`юк - Хроніки Якуба Вендровича

Иось мусило трапитись. І то щось недобре. Якуб Вендрович відчув це своїм шостим чуттям. Через тіла відпочивальників, які грілися під сонечком на посиланому брудним гравієм пляжі, мурашками пробіг електричний розряд. Люди припідняли голови, а потім деякі з них піднялися і направилися в сторону кафе. Екзорцист залишився сидіти на місці. Він приїхав сюди, в санаторій, на відпочинок, - так призначив йому лікар. А ще призначив йому багато сонця і мало нервів. «Легко їм говорити!» Цей піонерський табір був йому не по душі. Його все тут дратувало. Бетонні паркани загороджували такі ж панельні будинки. Асфальтні доріжки з бетонними урнами біля лавок. Бетонні пірси та набережні, до яких пришвартовано з десяток човнів, добре, що хоч вони не були бетонними. Дерев'яними були ще згадані лавки і бар «Скельце», чи якось так. В центрі пансіонату стояв бридкий будинок, збудований ще за часів Союзу вчителів Польської Народної Республіки, який щосезону без змін заселяли стада таких же мамочок з їхніми розбещеними дітьми, а потім ті зі своїми потомками і так, здавалося б, до нескінченності. А, був ще один магазинчик на окраїні пансіонату, в якому можна було стояти в черзі до посивіння, а коли приходила твоя черга, то вже нічого не залишалося. Однак найбільше нещастя Якуба було в тому, що

лікарі строго заборонили йому пити спиртне. Ну, і ще та клята дієта...

- Ех, мені б зараз у Войславіце та й в поле з пшеницею! Там одразу стало легше в разів з десять, - важко зітхнув Якуб.

Санаторний в'язень, не поспішаючи, встав і поправив трохи зім'яті від лежання на гравію джинси. Глянув на них із огидою. Вендрович найкраще почував себе в трофейних штанах із радянської форми і есесівській куртці, але йому було соромно так показуватися серед культурних міщан... Якуб понуро вдивлявся в дзеркальну гладінь затоки. Вода час від часу морщилася від потоків і перепаду холодного та теплого повітря. Десь там на глибині були розвалини будинків. І він знав про це.

- Це була не найкраща ідея робити це... - сказав сам до себе.

Потім змовк. По-перше, хтось міг його підслухати. По-друге, розмова з собою в таких інтелігентних колах вважалася проявом психічної хвороби. Так завжди стверджував друг Якуба, ксьондз Вільковський. До речі, санаторій - це теж справа його рук.

Натовп в кінці пляжу збільшився.

- Ось так завжди. Люблять наші люди подивитися на нещастя інших, - знову мовив сам до себе.

Нелегко викорінити з себе застарілі звички. Ось і Якуб, не поспішаючи, рушив в той бік. Виправдатись можна тим, що ноги самі його туди повели. Натовп зібрався за рогом кафе -того, де продавали бридке на смак морозиво, яке прилипало до язика і залишало на ньому свій жирний слід від фарби. Повний несмак, зате - холодне. Перед кафе, у воді плавало декілька лебедів, випрошуючи у перехожих шматок хліба.

Якуб за звичкою потягнувся до кишені, але на його здивування і розчарування, не знайшов там рідного ланцюга від велосипеда. Добру хвилину старий браконьєр стояв і з сумом в очах спостерігав за відгодованими лебедями.

- Ви краще подякуйте, що тут так багато народу налізло,

- сказав неприязно до десятикілограмових плаваючих лебединих тушок. - А то з кожної з вас вийшов би смачний бульйончик, а за деякими і піч плаче, як на День подяки. От зафарширувати б вас яблучками, які ростуть на закинутому господарстві Михайла. Воно знаходиться одразу за моїм парканом, оце було б свято на всю вулицю! А ще самогончику до того...

А потім, замріяний, пригадав собі, що Йосип Паченко вже перестав гнати самогон на своєму горищі. Правда, були на селі ще інші експериментатори, але їхній первачок був вже занадто слабкий, та й гнали його з різних там підозрілих інгредієнтів. На Тростянці залишилося декілька джерел недорогого і смачного самогону справжніх майстрів своєї справи, але і ті, на жаль, висихали безслідно.

- Ех, часи занепаду, - сумно сказав дідок до лебедів.

Лебедям, мабуть, не сподобався той дивний дідок. Неправильний якийсь, тільки й знає, що балакати, а навіть крихти не кидав у воду. Стадо дружно дало зрозуміти, що такі гості їм не до душі і почали проганяти Якуба шипінням. Той, натомість, показав їм дулю і пішов далі. До того часу натовп, який зібрався навколо берега, значно збільшився. Серед людей, які крутилися один поперед одним, Якуб впізнав одного старенького, якого час від часу бачив в парку біля санаторію. Нормальний тип, хоч і вчений. Як же ж його звали? Міхал... Міхал Штірліц! Але то не той Штірліц, про якого існує стільки анекдотів. Якуб його вже про це запитував. Цей був простим вчителем із технікуму, на пенсії.