Зенон Косідовський - Коли сонце було богом

Через перекладача іспанці довідались, що в основі цього обряду лежала стара легенда індіанців чібча.

… Було це дуже й дуже давно. Король Сіпа посадив на палю коханця своєї жінки, а її саму примусив потім їсти його тіло. Жінка, охоплена жахом від такої жорстокості, взяла доньку й кинулася в озеро, де й тепер живе біля свого нового чоловіка — пернатого змія.

Відтоді щороку — так сказано в пісні жерців — королі племені чібча пірнали в озеро, щоб жертвами з золота і смарагдів вимолити прощення за жорстокий вчинок свого предка.

Цей звичай існував уже кількасот років, отже, золоті скарби на дні озера мали перевершувати всяке уявлення. Найдивніше у всьому цьому те, що в індіанців чібча не було золотих копалень. Золото вони діставали у сусідів, вимінюючи його за картоплю, кукурудзу, квасолю й насамперед за смарагди, яких було дуже багато в їхніх горах. Смарагди індіанців чібча доходили до Панами й навіть до Мексіки — це ж тут серед багатьох інших коштовностей до рук Кортеса попав смарагд завбільшки з качине яйце.

Шукаючи скарби, іспанці якось зайшли в село Тунья, на схід від озера Гатавіта. Там вони побачили незвичайну картину: біля хат, над призьбами висіли, як випрана білизна, великі золоті бляхи, тоненькі, мов папір. Вітер погойдував їх, і золото ніжно дзвеніло, як дзвенять струни арфи.

Жерці носили тонкої роботи золоті сережки й діадеми, в яких стирчали барвисті пташині пера. Всі мешканці прикрашали своє вбрання смарагдами завбільшки з волоський горіх. З носів у них звисали золоті оздоби, які затуляли рота, і коли ці люди розмовляли — їхні голоси набирали чудного металічного відтінку.

Два роки гасали конквістадори по тому краю, грабуючи що де могли. За словами Хіменеса Кесади, вони зібрали стільки золота, що ним можна було б заповнити до самої стелі велику кімнату, а крім того, захопили 1 185 дуже коштовних смарагдів. Під час тих грабіжницьких походів іспанці заклали місто Боготу, нинішню столицю Колумбії, розташовану на висоті 2 645 метрів над рівнем моря.

В лютому 1539 року пішла чутка, що сюди прямує якась невідома іспанська армія. Виявилося, що нею командував Себастьян де Белалькасар — його теж привабила в Анди легенда про Ельдорадо.

Белалькасар, у жилах якого текла гаряча мавританська кров, був людиною сильною й зухвалою. Життя цього відомого конквістадора було сповнене всіляких пригод. Спочатку він був за погонича ослів. Одного разу осел упав у баюру. Белалькасар так розізлився, що одним ударом кулака вбив тварину. Боячись кари, він утік до Кадіка і тут найнявся на корабель, який вирушав до Америки.

Вештаючись по Центральній і Південній Америці, він заснував 1534 року міста Леон і Кіто. Довідавшись од полоненого індіанця про «позолочену людину», Белалькасар швидко зібрав загін одчайдушних забіяк і негайно подався в дорогу.

… Дві армії напоготові стали одна проти одної. На очах у індіанців от-от мала вибухнути сутичка. І раптом усі завмерли від подиву: з пущі вийшла третя «армія»-загін іспанських голодранців на худющих шкапах.

На чолі цього війська стояв рудобородий німець Ніколаус Федерман з міста Ульми. Федерман був агентом тих людей, які дістали в наділ од німецького імператора Венесуелу. Зачувши про золото племені чібча, він на чолі загону з чотирьохсот чоловік рушив на захід, до Анд.

Понад три роки Федерман пробирався через джунглі, борючись із войовничими індіанцями та малярією. Безперервні бої і хвороби так спустошили загін, що коли він підійшов до озера Гатавіти, у ньому налічувалось тільки сто знесилених до краю воїнів.

Після напружених переговорів три воєначальники постановили не вдаватися до збройної боротьби, а питання про те, кому панувати на землі чібча, подати на розгляд іспанському королю. Але минули роки, всі троє померли в Іспанії, так і не діждавшись королівського суду.

Згода, якої досягли між собою розбійники, обернулася на шкоду індіанцям чібча. Дощенту пограбовані, позбавлені всього свого добра, закуті в кайдани, у рабській праці та злигоднях вони невдовзі зовсім вимерли. Конквістадори забрали всі коштовності племені і, попри їхню художню. цінність, переплавили на золоті зливки.

А скарби на дні озера лишилися. 1580 року купець з Ліми Антоніо Сепульведа здобув право дістати їх звідти. Антоніо розпочав діло дуже винахідливо. Він узяв кілька сот індіанців і велів продовбати в скелястому березі канал, щоб спустити воду озера. Незабаром на берегах показався густий чорний мул, у якому видніло безліч золотих речей і смарагдів. Серед них був, зокрема, розкішний скіпетр, викладений смарагдами.