Ігор Акимушкін - Стежкою легенд

У печерах Швейцарії і Німеччини археологи знайшли черепи ведмедів, забитих неандертальцями. Кожен череп дбайливо обкладений камінням, і вся споруда мала вигляд примітивного вівтаря. Поклоніння ведмедеві було дуже поширене серед відсталих народів Сибіру та Північної Америки. Очевидно, у глибині доісторичних печер учені знайшли ранні джерела цього первісного релігійного культу, породженого найдавнішим фахом людства — мисливством.

Визначне відкриття в історії археології зробила людина, на ім'я Марселіно Саутуоля. Та не слави він здобув собі, а горя. Він помер усіма висміяний і знехтуваний. Ще дві живі істоти причетні до відкриття Марселіно Саутуоли — дитина й собака. Це сталося в Іспанії восени 1868 року за тридцять кілометрів на південний захід від міста Сантандер, що лежить на березі Біскайської затоки.

Альтаміра — назва тутешньої місцевості. Це невеликий пагорбок, з вершини якого відкриваються мальовничі краєвиди. («Альтаміра» іспанською мовою означає «погляд з височини»). На півдні й заході небо підпирають снігові шпилі Кантабрійських гір, а на півночі безмежна просторінь океану зливається з крайнебом.

Вершиною пагорба йшов мисливець. Він шукав свого собаку. Той раптово зник посеред зеленої луки, ніби його хап ухопив. Коли мисливець прибув на місце дивної пригоди, то побачив вузьку розколину, в глибині якої жалібно скавучав пес.

Нелегко було визволити з-під землі друга, що потрапив у халепу. Довелося розкидати великі каменюки, аби розширити вхід до підземелля.

Про свою приключку мисливець розповів власникові Альтамірського пагорба адвокатові Марселіно Сдутуолі. Саутуола, великий аматор археології, звичайно, не проминув нагоди обстежити печеру, що лежала так близько біля його оселі.

З неспокійним серцем спустився він до підземного грота. Ось обірвались сліди мисливця, який шукав тут собаку. Далі глиняста долівка печери була така чиста й гладенька, ніби до Саутуоли ніхто й ніколи по ній не ходив. Та, пройшовши ще кілька кроків, дослідник надибав незграбні камінні й кістяні сокири, ножі, молотки. Безперечно, ці начиння зробили люди, однак дуже давні! Двадцять або й сорок тисяч років тому вподобали вони цю печеру. Вона стала їхньою домівкою й фортецею, майстернею й храмом. Тут ховались вони від лютої холоднечі льодовиків, що насувались, від шалу вітру й хижих звірів.

Незграбну камінну зброю печерні мешканці прикрасили малюнками мамутів, бізонів, диких коней.

Зі своїми знахідками Саутуола приїхав до Парижа на з'їзд археологів, але його «камені з малюнками» не справили великого враження на людей науки.

Минали роки. Саутуола наполегливо провадив розкопки. Однак дивне адвокатове захоплення поділяла лише його п'ятирічна донька Марія.

Якось вона ублагала батька взяти і її до печери. Удвох вони опустилися до похмурого житла предків. Батько заходився розкопувати наносні шари в просторому гроті в кінці довгого й вузького коридора. Дівчинка зі свічкою в руках пішла далі. Навпомацки добулася кінця підземного залу, його склепіння нависало над самою головою. Доросла людина могла б дістатися сюди лише поповзом.

Марія з острахом подивилась на стелю і враз упустила свічку. Лементуючи: «Торос! Торос!» — «Бики! Бики!» — кинулась вона до батька.

Саутуола засміявся. Звідки могли з'явитися тут бики? Однак, підійшовши до стіни, що настрахала його доньку, він укляк. На стелі серед камінних брил, що здавалися горбами тугих м'язів, стояли, лежали, спокійно ремиґаючи, й бігли, пронизані списами мисливців, бики.

Бізони! Багато бізонів. Здавалося, що тільки вчора їх намалювала рука чудового майстра чорною, червоною та жовтою фарбами. Саутуола доторкнувся рукою до одного малюнка: малюнок був вогкий, на пальцях залишилась фарба.

Про нечуване відкриття Саутуола написав книжку й подай її 1880 року на Міжнародний конгрес археологів у Ліссабоні. Але йому не повірили. Археологи не могли припустити, щоб доісторична людина займалася живописом, — треба ж отаке вигадати!

Саутуолу оголосили шахраєм і містифікатором: пін, бачте, сам розмалював свою печеру. Жоден фахівець і подивитись не захотів на настінні малюнки Альтамірського грота. Та слава про знахідку Саутуоли поширилась по всьому світі. Люди здалеку приїздили поглянути на фрески в підземній галереї дона адвоката. Їх вражало величезне багатоколірне [1] Два природні мінерали — окис заліза й перекис марганцю правили печерним живописцям за основні фарби. Окисли дрібно товкли й змішували з лоєм. Залежно від розведення окис заліза давав гаму відтінків од вохряно-жовтого до червоного, а з перекису марганцю виготовляли чорні й коричневі фарби. панно, що розляглося на всю довжину підземного залу — п'ятнадцять метрів з кіпця в кінець.