Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

Піратство в Азовському морі, якщо й існувало на «племінному рівні», ослабло після включення меотських областей до складу Боспорського царства. Але ще століття по тому деякі племена виводили у море свої човни. У написі, який датують рубежем III і II століть до нашої ери, згадується меотське плем'я сатархів, або сатархеїв. Можливо, це сіттакени, про яких писав грецький географ та історик Страбон. «Сатархи, — зазначав римський географ Мела, — не знають такого великого зла, як золото і срібло; торгівлю вони ведуть, обмінюючись речами. Через сувору і дуже тривалу зиму вони живуть у підземних укриттях, печерах і підкопах, одягають усе тіло і навіть обличчя, залишаючи незакритими тільки очі». Здавалося, люди, байдужі до золота й срібла, мають жити в мирі. Та й Мела жодним словом не згадує про піратські нахили сатархів… Але що можна нині напевне стверджувати про шкалу цінностей, яку мало перед своїм духовним зором давнє плем'я?! Забігаючи наперед, варто згадати з цього приводу вікінгів. Так, вони охоче добували золото, коштовності, але скоріше для ритуальних потреб, аж ніяк не для розкошування чи там купівлі-продажу. Особливо на ранньому етапі норманської експансії.

Після того як скіфи в середині І століття обложили Херсонес, римляни розквартирували війська у найважливіших містах Криму і Кавказу. Иосиф Флавій наводив слова царя Агріппи II про те, що приазовські і причорноморські племена «тримаються в покорі трьома тисячами легіонерів, і сорок вісім військових кораблів повністю угамували раніше неприступне й суворе море». Ці кораблі крейсували вздовж узбережжя, охороняючи гирла суднохідних річок і короткий шлях через море. У важливих гаванях стояли гарнізони. Пірати вдавалися до берегового розбою. У Таціта є розповідь про те, як таври напали на римську ескадру, яку прибило до берега, і вбили префекта когорти і багато воїнів.

Але ця розповідь може бути віднесена й до пізніших часів, а подія відбутися в будь-якому місці Понту Евксінського за участю будь-якого варварського племені.

Римляни панували у Понті Евксінському до III століття. Потім прийшли готи. Вони стрімко заполонили Причорномор'я. Грецькі міста хиріли, римські гарнізони вантажилися на кораблі…

Залишки піратських ескадр, яких у морі тіснили римляни і на яких на узбережжі чигала небезпека від нового грізного супротивника — готів, шукали порятунку на півночі, у гирлах великих річок. Там вони поповнювали свій бойовий склад за рахунок розорених готами скіфів і знову страшними смерчами налітали на береги Понту. Вони навіть досягали Пропонтіди і борознили води Егейського моря, але з середини III століття сталося велике переселення народів, яке спровокували готи в нижній течії Дунаю. Піратство розчинилося у тій веремії.

Тож, виходить, ми, власне, не простежуємо як слід історію вітчизняних розбишак. Але усьому свій час…

Поступово піратство перестали поважати в античному світі. В романі Лонга (II–III століття нашої ери) «Дафніс і Хлоя» морських добичників зображено як жорстоких розбійників, що занапащають мирне життя селян. До рук цих лиходіїв потрапляє і героїня роману Хлоя:

Тональність у зображенні піратської «героїки» помітно змінилася, зникло славослів'я, навіть стриманість. І це мало історичні підстави.

Під час великої грецької колонізації VII–V століть до нашої ери морські розбійники тяглися за переселенцями, а нерідко й випереджали їх, займаючи вигідніші місця і перетворюючи їх на піратські гніздовища. Нестабільність політичного життя, а також усвідомлення того, що поряд існують розлогі простори, на які не поширюється жодна влада, призводили до того, що корабель, який вирушав з метрополії з колоністами, одразу ж за межами порту перетворювався на піратське судно.

Особливо страждали від піратства купці й жителі прибережних міст. На той час уже мало хто вважав морський грабунок почесним ремеслом. Пірати викликали дедалі більшу ненависть, їхні дії збуджували повсюдний острах і осуд.

Багато грецьких міст намагалися організувати сталу оборону проти піратських нападів. Конкретні досягнення були в Морського союзу, заснованого 477 року до нашої ери під егідою Афін після перемоги над персами.