Тарас Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

Багатющий матеріал для розуміння історичних поглядів митця знаходимо у творі «Великий льох». Він, сповнений символів, підтекстів, натяків тощо, належить до жанру політичної поеми-містерії.

Перша з трьох її частин – «Три душі». У ній, шляхом інакомовлення, йдеться про ключові моменти в історії України, коли вона втрачала і врешті-решт втратила свою державність. Причому вони мисляться автором як переступи народу проти національних інтересів, як гріхи, за які і в рай не пускають. Перший із них – підтримка народом Переяславської угоди 1654 p., яку уклав Б. Хмельницький з російським царем Олексієм Михайловичем; другий – нерозуміння самостійницької політики І. Мазепи; третій – рабська покірність русифікаторським заходам цариці Катерини II.

Із цих фабульних ходів можна виснувати: Т. Шевченко докорінно розходився в поглядах з офіційною російською історіографією. Тому свого часу йому довелося пережити цькування з боку критики «Гайдамаків»: Коліївщина 1768 р. зазвичай трактувалася як повстання «розбойників і ворів», а не лицарів волі, як було це для нього.

Зрілий поет Т. Шевченко глибоко вчитується у хитросплетіння історії «од слова до слова», не минаючи «ані титли, ніже тії коми», і поціновує постаті за значенням їх діяльності для української справи. Саме тому в посланні «І мертвим, і живим…» козацьку старшину, гетьманів він грізно називає «рабами, подножками, гряззю Москви, варшавським сміттям». Із цих позицій потрібно розуміти його слова з «Розритої могили», що мовляться від імені України:

Тому-то вже й пізніше, на засланні, у творі «Іржавець» (1847) він знову картатиме українців, що не підтримали державницькі задуми І. Мазепи.

Т Шевченко любив Україну понад усе – понад життя, яке їй і присвятив. Та що там життя – в одному з творів він висловив готовність погубити за неї душу а для християнина це – найбільша жертва! Але він не прощав «сукровату кров», усе нице, підле, гниле в українській натурі.

У поемі «Юродивий», переповідаючи реальний факт – публічний ляпас чиновнику, автор не без гордості мовить:

Він не міг змиритися із пасивністю вдачі багатьох своїх земляків, з неспроможністю чи небажанням «за правду пресвятую стать/ І за свободу!» Його гнівали землячки «з циновими ґудзиками», «Кирпи-Гнучкошиєнкові», «рабов раби», «славних прадідів великих правнуки погані». З таким мізерним людом годі було сподіватися на відродження України-Руїни. Проте поет невідступно вірив: «великий льох» – скарбницю духовності українського народу – ніхто ніколи не зможе розкопати-розграбути, а з незнищенних духовних скарбів постане й національне відродження. «Встане Україна!» – у цьому був глибоко переконаний автор творів «Розрита могила», «Великий льох», «Холодний Яр».

Як йшлося вище, у Т. Шевченка були ідеї, які він осмислював протягом усього життя. Думки про українську націю, її державність єдналися в його творчому світогляді з роздумами про мирне співжиття народів, побудову відносин на основі рівноправності, національної взаємоповаги, християнського братолюбія. У «Гайдамаках» поет, змальовуючи велике дійство боротьби народу за справедливість, свої людські права, мовить:

Так, серце щемить у нього від кровопролиття, хай навіть і справедливого… А на засланні (де в нього було багато друзів-поляків, а найближче товаришував він із Бр. Залєським), напише рядки, адресовані «ляхам, друзям, братам»:

(«Полякам»)

І в «Гайдамаках», і в «Полякам» винуватцями розбрату між сусідніми народами митець вважав насамперед «ксьондзів, єзуїтів». Це вкрай важливий акцент: Т. Шевченко не раз гостро критикував офіційну церкву (і не лише католицьку, а й російську православну), але ім'я Христове було для нього святим.

У поемі «Кавказ», що належить до періоду «трьох літ», він рішуче не сприймає дволикості молитов «за кражу, за войну за кров». Бо це – абсолютна протилежність Господній любові, що нею живиться Шевченкова творчість.

Лірика 1857–1861 pp. («Ісаія. Глава 35», «Молитва», «Росли укупочці, зросли…» та ін.) великою мірою виростає, як говорив Г. Сковорода, «із зерен Святого Письма». (Втім, звернення до Біблії бачимо в Шевченковій спадщині й раніше – 1845 р. він написав цикл переспівів «Давидові псалми».) У пізній період творчості Т. Шевченко, пройшовши свою хресну дорогу, пророкує відродження добра на землі, побудову нового суспільства на засадах християнської любові, правди і щирості: