Дмитро Донцов - Ідеологія

Практично ця політика зводилася до роботи з (чужим) урядом, і то «не для політики або підкопу… влади, а для реальної культурної та господарської праці, [161] Шаповал М . Революційний соціалізм в Україні. – Прага: Нова Україна, 1922. – Т. І. і цю практику малих діл (що так нагадує мінімальну програму Драгоманова), революційна партія радить не в момент загальної стабілізації стосунків, лише (1922 року), в хвилину найкритичнішого стану більшовицької влади в Україні! Цією тактикою вона нагадувала соціал-демократів, які вустами свого найвизначнішого провідника, в розпал війни (1915), проголосила найважливішою і цілком актуальною метою української політики у Великій Україні… агітацію за народну школу. [162] Укр. жизнь (стаття В. Винниченка). – 1915. – X – ХІІ. Та сама революційна партія есерів найважливішим своїм завданням у добу революції вважала «уживання всіх сил для стримування не лише молоді, але й усього працюючого люду від непотрібних жертв і виступів», повторюючи до нудоти прекраснодушні аргументи російського лібералізму, що дарував свою співпрацю царатові. «Ми не були революційною партією (зізнається один із провідників есерів), що непохитно втілює у життя свої погляди, а… добрими сусідами, що намагаються з усіма жити в злагоді: і Бога не гнівити, і чорта не образити. Ми не були «соглашателями» (угодовцями) по суті, але своєю м’якотілістю допомагали створенню для «соглашательства об’єктивних умов». [163] Нова Україна. – Прага, 1922. – Ч. 17.

Заледве чи можна додати щось до цієї автохарактеристики політичної нікчемності революційних філістерів! Співпраця з будь-якою владою, яка дала б їм змогу вирішувати свої місцеві справи, здійснювати мінімальні або просто філантропічні, чи щільні програми, того, що можна зробити й осягнути тепер, працювати на користь єдиного цілого, а не тільки рідного краю, без братовбивчої війни – в усьому проявилася настільки характерна для всіх українських партій байдужість до позиції влади, властива ідеологам племені (а не нації), які обмежували свої прагнення справами суто локальної природи.

Як під тим поглядом відрізнялися представники чужого націоналізму, передусім російського! Наші провансальці дивилися на елемент влади з точки зору тих вигод економічних і культурних, які їм ця влада несе. Представники російського націоналізму дивилися на ці вигоди з точки зору влади, чи вони ведуть до укріплення, чи до ослаблення чужої (взагалі то своєї) влади. Більшовики на будь-яке, навіть домашнє питання в Україні дивилися з точки зору зміцнення їхньої влади. Всі питання для них були передусім питаннями воєнними та політичними. В наших есерів – навпаки; будь-які питання воєнні та політичні були передусім питання харчування: вони готові були визнати будь-яку владу, яка дала б їм змогу займатися філантропією для трудящого люду, як Драгоманов готовий був багато простити Олександрові III за його «полегшення» народові. По інший бік, навпаки, насамперед ставили питання влади, і жодні поступові аграрні реформи для «трудящого люду», наприклад, не відвернули російських революціонерів від порахунку з Олександром ІI і П. Столипіним. В цьому промовляв інстинкт членів нації-пана, для яких будь-які економічні поступки для класу чи для нації ілюзорні, поки в їхніх руках не опиниться політична влада. В цьому усвідомленні в одних, й у відсутності його в наших провансальців, і полягає різниця між політикою та філантропією.

Про методи політичної боротьби правих партій можу тут і не згадувати, вони принципово виключали з цих методів революційний елемент, вважаючи його чинником винятково анархістським. Менш-більше ту ж саму ідеологію опортунізму, коли можна так сказати – принципового опортунізму, зустрічаємо й серед галицької політичної ідеології, і то знову ж таки всіх відтінків: від клерикалів і трудовиків – до соціалістів будь-якого штибу.

Головними практиками опортунізму були там народовці, теоретики (не занедбуючи й тактику) – радикали. Їхня перша й остаточна мета була «допомогти зрушити матеріально та справді просвітити наш народ». Аж коли ця остаточна мета буде досягнута, буде час подумати й про високо політичні справи, а поки що просувати свою мінімальну програму – тихо правничим способом, тобто не робити «нічого такого, що було б протилежно… конституції». [164] Народ. – 1892. – Ч. 78. Так було сформульовано засади галицької політики ще 1890 року, доручаючи їх усім любителям правди та робітничого люду, і з того часу ці засади навряд чи змінилися. Треба було спершу добиватися особистої та краєвої волі без національної нетерпимості, що є спадком варварства, [165] Народ. – 1890. – Ч. 1, 23, 8, 19. спільно з відповідними елементами інших народів, у рамках існуючої державності, а тоді вже «само собою настане воля і для української нації». На змаганні до матеріального добра люду та на праці над просвітою і закінчився тодішній галицький націоналізм, поза тим слідує шовінізм. При запровадженні демократичного ладу розв’яжеться й українське питання «само собою», бо ж «мазурському люду зовсім не в голові русинів полонізувати». [166] Народ. – 1891. – Ч. 1. Займатися такими речами, як національна самостійність, або навіть поділ краю – вважалося досить довгий час відсутностю доброго демократичного тону. Крім того, займатися такими справами означало б намарно витрачати енергію народу, занедбуючи «інші, на oко дрібніші справи» і працю навколо «нещасливого становища бідного люду». «Взагалі такі шумні, лише національному почуванню схибляючі програми» є лише «покривкою для занедбання щоденної повільної праці над здвигненням простого народу». Нам, українцям, було «ще завчасу запалюватися такими далекими і непевної вартости справами» (як поділ Галичини, самостійність), «коли народ наш бідує гірко і йому цілком інші речі дошкуляють». Ідея самостійності вже тому є фантастичною та нереальною, що «доля робітничого люду в такій самостійній державі могла б навіть погіршитися». Крім того, самостійницька програма «зовсім не рахується ні з силами нашого народу, ні з політичними кордонами, що ідуть по нашій країні». «Самостійність політична в наш час – це діло страшно коштовне». Для її виборення потрібно «затрати такої маси сил і капіталів, що ними любесенько, в межах існуючих держав, можна влаштувати людові робітничому набагато корисніше життя». За облаштування цього кориснішого життя радикалізм не вагається хвалити й царя Олександра ІІІ за визволення з-під ярма німецької буржуазії естонців і латишів, хоч це зроблено лише для того, щоб «потім віддати їх під опіку російським урядникам» [167] Народ. – 1891. – Ч. 1. … Утім звучать вже нотки засадничого політичного опортунізму соціальних радикалів проти будь-якого політичного ладу, що забезпечить їм «кавалок чорного хліба» і повільну працю над своїм «двиганням»; за можливість цієї повільної праці радо зрікаються вони голослівних програм і далеких справ.