Дмитро Донцов - Ідеологія

Симбіоз із Росією (союз) – це категоричний імператив української національної політики. Як зовсім незалежний політичний чинник у світі, Україна для хлібороба-державника – така ж сама нісенітниця, як і для соціал-махновця. Вона є лише авангардом «руського (?) Сходу в його обороні як перед західною демократією, так і перед азійською охлократією» з тією різницею, що до цієї західної демократії Україна ставиться зовсім ворожо, як до чогось чужого, тоді як ставлення до «азійської охлократії» є «домашня суперечка слов’ян між собою», внутрішня справа «Руського Сходу», що вимагає полюбовного вирішення між Великою і Малою Руссю. Відродження України має й тут наступити не контра нації-паразита, а лише спільно з національним відродженням всіх трьох Русей». [92] Хлібороб // Україна. – Зб. VII–VIII. – С. 185. Це лише в гнилому Заході народи, що визволялись, мусіли розривати існуючі зв’язки з іншими, виступати проти державних ідей, що тяжіли над ними (оттоманської, австро-угорської); в Росії було інакше, тут визволення нації не могло йти до повного відділення від нації пануючої, навпаки, воно мало скріпити великодержавне становище пануючої нації, бо, як писав Тютчев, «умом Россию не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать, в Россию можно только верить»; і в неї вірили наші «державники».

Вірило в неї й наше демократичне та соціалістичне українство 1901–1918 років. Вірили в неї і праві, в «братній по крові, духу (а де ж азійська охлократія?) і культурі народ великоруський (?)», вірили, що «три братні (?) нації заживуть у спільному братерстві. Треба лише, щоб «хліборобська Великорусь» (?) стала «державою земельною, а не кочово-експансивною, не ворожою, не небезпечною нам», бо лише випадкові причини (невідповідна система уряду) псують відносини між народами, призначеними до мирного співжиття, до тієї чи іншої форми симбіозу, яку лише шовіністи вважають за стосунки паразитизму. [93] Хлібороб // Україна. – Зб. V–VI. – С. 63–64.

Так само, як праві, цю «велику ідею» пропагують і ліві; для них «суверенність – це повне виявлення волі, але це – не сепаратизм». Слідом за своїм головним ідеологом вони зізнаються, що «серед нас немає принципових ворогів федеративного начала в державному будівництві». Для соціалістів усіх ґатунків найвища ідея – «через самостійність – до федерації»; і то до цієї уступки ідеї самостійності вони прийшли лише через фактичний, помимо їхньої волі, доконаний розпад Росії. Коли б до нього не дійшло, максимальним їхнім гаслом було б «через автономію – до федерації». Вони почувалися «живою, органічною частиною Росії». [94] Христюк П . Українська революція; Винниченко В . Відродження нації. Як для правих Україна була лише пханим чужими руками «авангардом» Росії («Руського Сходу»), так авангардом тієї самої Росії (авангардом революції) була Україна і для соціалістів; іншої ролі вона не мала в їхніх очах. Їхньою найбільшою журбою є те, що здоровий інстинкт європейських націй викреслив із порядку денного найважливішу для політичних манілових справу національно-державного симбіозу. А нагода була така гарна після війни, і здійснити «прекрасну ідею» було так легко! Треба лиш було, щоб «мирна конференція… консеквентно та однаково проти всіх визволених народів (дурничка!) провела раціонально перебудову майбутньої Європи», ось як проводиться раціональне угноєння рідної скиби, «під національним поглядом», бо остаточно ніякий народ не потребує жити коштом іншого, або загрожувати іншому, лише всі мають жити в мирі та злагоді. [95] Бочковський I . Національна справа. – Відень, 1920. – С. 145.

Це поняття «авангарду» особливо цікаве тим, що майже всі наші провансальці намагаються затулити ним порожнечу своєї «державницької» думки. Авангард революції, авангард руського сходу, – ніщо інше, як пережовування старої концепції Костомарова. У Винниченка «в цій (російській) федерації Україні належалося зайняти одне з перших місць», але так само мало бути і в «Книзі Битія» з Україною, як «незалежною Річчю Посполитою в Союзі слов’янськім». [96] Винниченко В. Відродження нації. – С. 103, 111.

На позиції симбіозу стояла й галицько-українська політична думка. Загалом у Галичині ідея самостійної державності не викристалізувалася в думках політичних ідеологів, її заступали або вузький провінціоналізм або так зване соборництво, яке драгоманівсько-грушевсько-соціалістично-хліборобську федерацію чи там союз замінює просто ідея об’єднання з Росією за будь-яку ціну і з будь-якою Росією і то не з метою полегшення боротьби за суверенність (її, як побачимо зараз, засадничо відкидається), лише з метою здійснити свій найвищий постулат – об’єднання з Великою Україною, всіх українських земель (це означає Галичини). Для них, як і для хліборобів і соціалістів усе, що розбиває потугу й єдність європейського Сходу (тобто, все, що розхитує великодержавним становищем Росії) є шкідливе. І тому вони осуджували будь-який рух, що руйнує цю єдність (як повстання кінця 1918 pоку), як соціалісти весь час стримували від’єднання, аж поки воно не стало доконаним фактом. Вони шкодують, що Східна Європа (Росія), не дочекалася 1919 року «у якійсь нормальній формі» та не брала участь в мирній конференції, бо це, можливо, спричинилося б до здійснення «великої ідеї» симбіозу на всьому Сході [97] Діло, 1923. – Ч. І. … Щоб бути логічними, вони мають таким чином жалувати за українською революцію 1917 pоку, бо це ж в основному вона – через утворення окремого політичного осередку в Києві – зашкодила тому, щоб Росія «у якійсь нормальній формі» з’явилася 1919 pоку під Тріумфальною аркою в Парижі! Будь-яке ослаблення цього співжиття, великодержавності Сходу Європи (Росії) називалося мовою галицьких самостійників зрадою інтересів України (які ідентифікувалися з інтересами Галичини), мовою соціалістів – контрреволюцією, а мовою хліборобів – анархізмом. Тут ідея симбіозу настільки міцна, що навіть люди науки не бачать жодної різниці між ідеалом сепаратного (зовсім незалежного), і симбіозного існування; для них і українська, і російська революції мали ту ж саму ідею; обидві «перейняли ідею самовизначення народів і долучили до неї ще й заборону анексій». [98] Дністрянський С . Нова держава. – Прага, 1923. Хоч це було не тільки фактично неправильно, але й формально, бо Росія підпорядкувала ідею самовизначення нації – ідеї самоозначення пролетаріату (цієї нації), особливо того, який був «авангардом пролетарської революції».