Джін Шарп - Від диктатури до демократії

Однією з характерних ознак демократичного суспільства є існування незалежних від держави численних неурядових груп та інституцій, таких як, наприклад, сім’я, релігійні організації, культурні товариства, спортивні клуби, економічні інститути, профспілки, студентські асоціації, політичні партії, сільські громади, клуби садівництва, правозахисні організації, музичні групи, літературні товариства тощо. Ці структури існують як для досягнення власних цілей, так і водночас для задоволення суспільних потреб.

Крім того, такі структури мають велике політичне значення. Вони служать груповою та інституціональною базою, на основі якої громадяни можуть здійснювати контроль за розвитком суспільства і протистояти іншим групам або владі, в разі, якщо ті незаконно зазіхатимуть на їхні інтереси, втручатимуться у діяльність чи життя.

Окремі індивіди, ізольовані від таких груп, зазвичай не мають значного впливу на решту суспільства, ще меншою мірою — на владу, і вже зовсім ніякого — на диктатуру.

Тому, якщо диктатори позбавлять такі структури автономії і свободи, населення стане практично безпорадним. Ці організації також можуть контролюватися диктаторським режимом з центру або ж заміщуватися новими. В такому разі вони будуть використовуватися для контролю як над окремими членами, так і над відповідними суспільними сферами.

Однак, якщо автономію незалежних громадських організацій (поза урядовим контролем) можливо втримати чи відновити, вони стануть надзвичайно важливими інструментами застосування тактики політичної непокори. Адже спільною ознакою у всіх уже згадуваних прикладах повалення чи ослаблення диктатури була здатність населення та його інституцій до хороброго масового політичного спротиву.

Як уже зазначалося вище, такі центри сили здатні забезпечити населенню інституціональну основу для протистояння тиску чи контролю з боку диктаторського режиму. В майбутньому вони стануть невід’ємною структурною складовою вільного суспільства, тому їхній постійний незалежний розвиток часто виступає передумовою успішної визвольної боротьби.

Якщо диктаторський режим послідовно і невпинно розправляється з незалежними громадськими організаціями або контролює їх, учасникам руху опору важливо створити нові або відновити демократичний контроль над тими, які встояли і частково підпорядковані режиму. Під час революції в Угорщині 1956–1957 років виникло багато Рад безпосередньої демократії, які навіть об’єдналися, встановивши на декілька тижнів цілу федеративну систему інститутів і управління. У Польщі наприкінці 80-х років робітники нелегально створювали осередки «Солідарності», а в деяких випадках перейняли контроль над офіційними профспілками, які контролював комуністичний режим. Такий інституційний поступ може мати дуже важливі політичні наслідки.

Звичайно, жоден із перелічених засобів послаблення і повалення диктатури не є легким, і не гарантує успіху за будь-яких обставин. Це так само не означає, що в процесі боротьби вдасться повністю уникнути втрат, адже прихильники режиму найімовірніше намагатимуться знову змусити народ до співпраці та покори.

Водночас з вищенаведеного огляду природи сили випливає, що цілеспрямоване руйнування диктатури є можливим. Саме диктаторським режимам притаманні такі ознаки, які роблять їх надзвичайно вразливими і безсилими перед уміло організованим рухом політичного спротиву. Розгляньмо ці ознаки детальніше.

Диктаторські режими часто здаються невразливими, адже під контролем провладної меншості перебуває усе: розвідувальні управління, поліція, військові сили, в’язниці, концентраційні табори та каральні загони. Фінансові ресурси країни, її природні багатства та виробничі потужності диктатори використовують без обмежень для підтримки власного режиму.

Демократичну опозицію, навпаки, часто вважають слабкою, малоефективною і безсилою. Ці стереотипні уявлення про невразливість диктатури і безсилість опозиції, своєю чергою, формують думку про малоймовірність існування дієвої опозиції. Насправді це не зовсім так.

Нестійкість такого стереотипу вдало підтверджує приклад класичного грецького міфу про Ахіллеса. Ахіллес був непереможним воїном, якого не могла вразити жодна зброя. Коли він був ще дитиною, мати занурила його у священні води Стіксу, завдяки чому його тіло стало невразливим до будь-якої зброї. Однак було одне «але». Дитину тримали за п’яту, щоб вона не впала у річку, тому священна вода не торкнулася цієї частини тіла. Під час Троянської війни один з воїнів ворожого табору за порадою людини, яка знала про цю таємницю, влучив стрілою в незахищену п’яту Ахіллеса — у його єдине вразливе місце. Удар виявився фатальним. Дотепер вислів «ахіллесова п’ята» вживається для позначення вразливого місця певної особи, плану чи інституції, яке в разі удару по ньому призведе до краху.