Джін Шарп - Від диктатури до демократії

Які ж дієві засоби можуть надати демократичному опору конкретних переваг і ще більше оголити вразливі місця диктатури? Яка тактика буде найбільш виграшною, виходячи з теорії політичної влади, про яку йшлося у третьому розділі? Альтернативою є політичний спротив, якому притаманні такі визначальні риси:

• він не сприймає те, що остаточний результат визначатиметься засобами боротьби, які обрала диктатура;

• режимові його важко здолати;

• з його допомогою можна ще більше оголити слабкі місця диктатури та ізолювати її від джерел сили;

• його діяльність може бути значно розосереджена, але водночас він здатний сконцентруватися на досягненні конкретної мети;

• він змушує диктаторів помилятися у розрахунках і діях;

• він здатен успішно залучити великі маси населення, суспільні групи та інституції до боротьби проти брутального панування меншості;

• він сприяє ефективному розподілу влади в суспільстві, а отже, підвищує ймовірність встановлення та підтримання демократичного ладу.

Як і військову силу, політичний спротив можна застосовувати з різними цілями, серед яких спроби вплинути на дії опонентів, намагання створити умови для мирного врегулювання конфлікту чи повалення ворожого режиму. Однак політичний спротив суттєво відрізняється від насильства. І хоча обидва є тактикам и боротьби, засоби і наслідки у них різні. Шляхи і результати збройного конфлікту добре відомі. Фізична зброя застосовується з метою залякування, заподіяння шкоди, вбивств і руйнації. Ненасильницька боротьба набагато складніша і передбачає більше розмаїття засобів, аніж насилля. Таку боротьбу ведуть населення і суспільні інституції за допомогою психологічної, соціальної, економічної і політичної «зброї», відомої у різних формах — протести, страйки, відмова від співпраці, бойкоти, невдоволення і сила народу.

Як уже зазначалося, будь-який уряд може здійснювати управління доти, доки є доступ до джерел сили, який забезпечують співпраця з режимом, підпорядкування та покора населення і суспільних інституцій. На відміну від насильства, політичний спротив може позбавити уряд доступу до цих джерел влади.

Кампанії політичного спротиву в минулому припускалися спільної помилки, покладаючись лише на один чи два методи, найчастіше страйки і масові демонстрації. Насправді методів, які дають змогу стратегам руху опору концентрувати або розширювати його відповідно до обставин, існує дуже багато. Усі методи класифікують за трьома категоріями: а) протест і переконання, б) відмова від співпраці та в) втручання.

До методів ненасильницького протесту і переконання належать переважно символічні демонстрації, включаючи паради, марші та пікетування (всього 54 методи). Відмова від співпраці поділяється на три підгрупи: а) відмова від соціальної співпраці (16 методів); б) відмова від економічної співпраці, в тому числі бойкоти (26 методів) і страйки (23 методи); в) відмова від політичної співпраці (38 методів). Методи останньої категорії передбачають ненасильницьке втручання за допомогою психологічних, фізичних, соціальних, економічних чи політичних засобів, наприклад, швидке ненасильницьке захоплення або паралельне здійснення влади (41 метод). У додатку до цього видання міститься перелік 198 таких методів. Застосування значної кількості з них за умов ретельного добору, наполегливого й широкого використання та реалізації добре підготовленими громадянами у поєднанні з відповідними стратегією і тактикою здатне спричинити серйозні проблеми для будь-якого незаконного режиму. Це стосується усіх диктатур. На противагу силовим засобам, методи ненасильницької боротьби можуть бути спрямовані конкретно на вирішення ключових проблем. Наприклад, якщо проблема диктатури має передусім політичний характер, вирішальну роль будуть відігравати саме політичні форми ненасильницької боротьби, що включатимуть невизнання легітимності влади диктаторів і відмову від співпраці з режимом. Відмова від співпраці також може бути застосована щодо конкретної політики. В одних випадках тактика гальмування та затягування реалізується без розголосу чи навіть таємно, а в інших — відверта непокора, громадянські акції невдоволення та страйки відбуваються на очах у всіх.

З іншого боку, якщо диктатура вразлива до економічного тиску, або більшість скарг народу мають економічний характер, найкращими методами опору будуть економічні заходи, такі як бойкот чи страйк. Спроби диктаторів експлуатувати економічну систему можуть наштовхнутися на загальні страйки, зниження темпів роботи і відмову ключових спеціалістів співпрацювати з режимом. Вибірково застосовувати різноманітні види страйків можна щодо основних питань у сфері промисловості, транспорту, постачання сировини та розподілу продовольства. Деякі методи ненасильницької боротьби вимагатимуть від людей незвичайної для їхнього повсякденного життя поведінки, наприклад, участі у розповсюдженні листівок, підготовці підпільних видань чи голодуванні. Декому важко вдаватися до таких дій, за винятком крайніх випадків.