Джін Шарп - Від диктатури до демократії

• можливість застосування системи санкцій і покарань з метою змусити непокірних до послуху та співпраці.

Однак усі ці джерела політичної сили залежать від таких чинників, як визнання населенням режиму, покора та послух населення, а також співпраця численних осіб та інституцій у суспільстві. Водночас немає жодної гарантії наявності цих чинників у суспільному житті. Повномасштабна співпраця, послух та підтримка режиму сприятиме доступу до необхідних джерел сили і, відповідно, розширить владні можливості будь-якого режиму. Водночас відмова громадян та інституцій від співпраці з агресорами і диктаторами обмежує чи навіть унеможливлює доступ до джерел сили. За таких умов сила диктаторів послаблюється, і врешті-решт вони втратять владу.

Безперечно, диктатори не залишають без уваги дії та ідеї, які можуть перешкодити їм чинити на власний розсуд. Щоб упередити їх, вони вдаються до погроз і покарань на адресу тих, хто відмовляється коритися, співпрацювати чи й відверто протистоїть режиму. Але навіть найжорстокіші репресії не завжди забезпечують необхідний для функціонування режиму рівень послуху і співпраці.

Якщо, попри репресії, вдасться обмежити чи закрити на достатній час доступ диктатури до джерел політичної сили, на перших порах вона почуватиметься розгубленою. Наступним наслідком, швидше за все, буде вже очевидне послаблення сили режиму. З часом позбавлення джерел сили може повністю паралізувати режим, а в окремих випадках — призвести до його руйнації. Рано чи пізно сила диктатора виснажиться внаслідок «політичного голоду».

Таким чином, ступінь свободи чи тиранії за будь-якої системи правління значною мірою є віддзеркаленням відносного ступеня бажання суб’єктів цієї системи бути вільними, їхнього прагнення та здатності протистояти будь-яким спробам поневолення. Усупереч поширеній думці кожна диктатура тоталітарного типу залежна від населення та суспільства, якими вона править. Наведемо слова вченого-політолога Карла В.Дойча, який 1953 року писав: «Тоталітарна влада сильна лише за умови, що нею користуються не надто часто. Якщо її доводиться застосовувати постійно і проти всього населення, навряд чи вона надовго залишатиметься міцною. Оскільки тоталітарні режими потребують більше сили у відносинах зі своїми підлеглими, аніж будь-який інший тип правління, вони також потребують і вироблення в народу звички до поступливості й залежності. Крім того такі режими повинні мати активну підтримку, принаймні, найважливіших сегментів населення» [6] Karl W. Deutsch, "Cracks in the Monolith," in Carl J. Friedrich, ed., Totalitarianism (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1954), pp. 313–314. .

Джон Остін, англійський теоретик права ХІХ століття, описав ситуацію, коли диктаторському режиму протистоїть невдоволений народ. Остін доводить, що якби весь народ спрямував зусилля на повалення режиму і заради цього ладен був би витримати репресії, ненависний режим, враховуючи його прихильників і навіть підтримку ззовні, не зміг би встояти.

Учений доходить висновку, що народ, який вже одного разу виявив спротив, неможливо знову змусити до постійної покори та підпорядкування [7] John Austin, Lectures on Jurisprudence or the Philosophy of Positive Law (Fifth edition, revised and edited by Robert Campbell, 2 vol., London: John Murray, 1911 [1861]), Vol. I, p. 296. . Ще раніше Ніколо Макіавеллі стверджував, що володар, «який вважає народ своїм ворогом, ніколи не буде почуватися в безпеці; чим більше посилюватиметься його жорстокість, тим слабшим ставатиме режим» [8] Niccolo Machiavelli, "The Discourses on the First Ten Books of Livy," in The Discourses of Niccolo Machiavelli (London: Routledge and Kegan Paul, 1950), Vol. I, p. 254. .

Політичну застосовність цих постулатів на практиці довели норвежці, які героїчно чинили опір фашистським окупантам, а також, як уже зазначалося у першому розділі, хоробрі поляки, німці, чехи, словаки та багато інших народів, що протистояли комуністичній агресії та диктатурі, і зрештою зробили внесок у повалення комуністичного режиму в Європі.

Звичайно, це не нове явище: приклади ненасильницького спротиву сягають корінням принаймні 494 року до н.е., коли плебеї відмовилися від співпраці з римськими патриціями [9] Див. Gene Sharp, The Politics of Nonviolent Action (Boston: Porter Sargent, 1973), p. 75 і далі — про інші історичні приклади. . У різні часи так само, як у Європі, до ненасильницької боротьби вдавалися народи Азії, Африки, обох Америк, Австралії та Океанії.

Отже, можна виокремити три найважливіші чинники, що визначають, наскільки контрольованою чи неконтрольованою є сила режиму: 1) відносне бажання населення встановити певні межі для сили режиму; 2) відносна міць незалежних організацій та інституцій суб’єктів, щоб колективно перекрити джерела сили; 3) відносна здатність населення утриматися від схвалення чи потурання режимові.