Давид Серван-Шрейбер - Антирак. Новий спосіб життя

У 1960-х роках медику американського військово-морського флоту, докторові Джуді Фолкману доручили придумати спосіб консервування запасів свіжої крові, потрібної для хірургічних операцій під час багатомісячних морських походів на перших атомних авіаносцях. Щоб випробувати систему консервування, Фолкман здійснив експеримент, прагнучи дізнатися, чи збережена в такий спосіб кров відповідатиме потребам невеликого живого організму. Він випробував її in vitro на ізольованій під скляним ковпаком щитоподібній залозі кролика й переконався, що збережена кров відповідає належній кондиції. Тоді постало запитання: чи зможе його система так само спрацювати з клітинами, що швидко розмножуються, як це відбувається у випадку із процесом загоювання? Щоб у цьому переконатися, Фолкман ввів в ізольовану щитоподібну залозу кролика ракові клітини, відомі своїм швидким розмножувальним циклом. На нього чекав великий сюрприз.

Справді, введені ракові клітини розвинулися в пухлини, але жодна з них не була більша за булавкову головку. Спочатку Фолкман подумав, що ці клітини мертві. Однак коли він знову ввів їх уже мишам, клітини швидко розвивалися в масивні смертоносні пухлини. Яка ж різниця між щитоподібною залозою кролика in vitro та живими мишами? Одна різниця одразу впала Фолкманові в око: пухлини, що розвинулися в мишей, повністю пронизані кровоносними судинами. Пухлини у щитоподібній залозі, ізольованій під скляним ковпаком, таких судин не мали. Це спостереження привело до можливого висновку, що ракова пухлина просто не може рости, якщо їй не вдається використати на свою користь кровоносні судини.

Одержимий цим здогадом, Фолкман знаходить цілу низку підтверджень у своїй хірургічній практиці. Ракові пухлини, які він оперує, завжди мають одну й ту саму ознаку: вони рясно змережані кровоносними судинами, слабкими й викривленими, ніби створеними нашвидкуруч.

Фолкман недовго розмірковував, щоб зрозуміти, що жодна клітина організму не виживає, якщо не контактує з найдрібнішими кровоносними судинами – волокнами, завтовшки з людську волосинку, які називають капілярами. Вони постачають клітині кисень та поживні речовини, необхідні для її виживання, і забирають відходи клітинного метаболізму. Ракові клітини також потребують постачання поживи й відведення відходів. Щоб вижити, пухлини мають бути глибоко пронизані капілярами. Пухлини розвиваються надзвичайно швидко, тому й нові кровоносні судини мають утворюватися дуже швидко. Фолкман назвав це явище «ангіогенезом» (angiogenesіs), від грецьких слів angio – кровоносна судина та genesis – народження.

Зазвичай кровоносні судини – це стійка інфраструктура. Клітини з їхніх стінок, за винятком особливих обставин, не діляться й не утворюють нових капілярів. Нові судини починають рости, коли потрібно загоїти рани, а також після менструації. Тому цей механізм «нормального» ангіогенезу самообмежений і чітко контрольований. Мета обмежень, що накладає на нього природа, полягає в тому, щоб запобігти утворенню ламких судин, які б занадто легко кров’яніли. Щоб зростати, ракові клітини «викрадають» в організму здатність створювати нові судини. Фолкман розмірковує й каже, що один з методів боротьби зі зростанням ракових клітин – запобігти такому «викраденню». Тоді ракові клітини завжди були б розміром з булавкову головку. Атакуючи кровоносні судини, а не самі ракові клітини, ми зможемо висушити пухлину й навіть змусити її регресувати.

Рис. 5. Ангіогенез, або неоваскуляризація, – це швидке розростання нових кровоносних судин. Під час цього процесу крихітні, зазвичай безпечні пучки анормальних клітин (відомі як tumor in situ) перетворюються на велику масу та здатні поширюватися в інших органах. Вплив, здійснений на них за допомогою харчування чи в інший спосіб, може перешкодити виробленню нових кровоносних судин і запобігти зростанню пухлин або ж навіть утримати їх у сплячому стані. За деяких умов такий вплив може спричинити навіть регресування вже наявної пухлини.

У науковій спільноті ніхто не хотів заглиблюватися в теорію «водопровідника», яку придумав хірург. На думку науковців, Джуда Фолкман був лише роботяга, який під час операцій мав справу із дренажною системою і, мабуть, не знався на біології раку. Однак він усе-таки був професором медичного факультету в Гарвардському університеті й очолював хірургічне відділення дитячої лікарні (одне з найбільших у США), тож 1971 року «New England Journal of Medicine» погодився опублікувати його ексцентричне припущення.