Тонино Гуэрра - Сад забутих плодів

Приїхав Борис Заборов, чудовий російський художник, який ось уже п’ятнадцять років мешкає зі своєю дружиною в Парижі. Архів його пам’яті зберігає чимало старих фотографій. Руки, застиглі на колінах, або лікоть, що спирається на столик із одвічною вазою квітів. Час поклав свій відбиток на людей і на їхні замріяні погляди в атмосфері, сповненій пилу від пошарпаних відбитків, від жовтуватих вуалей, напівпрозорих, які наче просять підняти їх силою уяви й по-справжньому торкнутися тих постатей і тих далеких світів. Коли я вперше побував у майстерні Заборова в центрі Парижа, мені на мить здалося, що я повернувся в Москву. Борис працював над великим полотном, на якому зображена дівчинка верхи на своєму старому собаці. У цьому повітрі, де нагромадження предметів дихало пилом, рухалася лише рука Заборова з пензлем. Тим часом у дворику при майстерні велетенський каштан уже обсіли птахи — художник їх захищав від рудого кота, який періодично прокрадався сюди дахами.

Від учорашнього вечора мені болить правий лікоть. І свербить, коли я спираюся ним на дерев’яне бильце фотеля. Опівдні я нарешті скинув піджак і закасав рукав сорочки, щоб оглянути свій лікоть. Виявив, що то почала відриватися одна з моїх численних родимок. Я знав, що з родимками треба бути дуже обачним. Зателефонував лікареві, але не застав його. Прийшов столяр, і я показав йому чорну ґульку. Він одразу визначив, що то кліщ. І витягнув мені його пінцетом, яким моя дружина зазвичай проріджує собі брови.

Я відвідав кілька сільських церков і зацікавився сповідальнями. Часто вони схожі на маленькі ширми з прямокутним отвором, закритим іржавою бляхою з дірочками, через які прослизають дрібненькі гріхи-бідолахи.

Якось пополудні в одній покинутій понад півстоліття тому каплиці я тривалий час просидів на лавці, на якій раніше сидів священик, вислуховуючи сповіді.

Неподалік від мене вівтар із дерев’яними свічниками, весь у павутинні. Драбини та інший селянський реманент притулені до старезних облуплених мурів. На землі зеленава грязюка з курячого посліду і плісняви. Жерстяна пластинка сповідальні, прикріплена до стіни, що свого часу розділяла сповідника і грішника, була саме в мене перед очима, і я бачив частину церковного простору крізь дірочки, якими сочилося світло.

Мені захотілося прикласти вухо до цього старого сита: а чи не долине до мене один із тих бідних голосів, що, може, залишився підвішеним у розрідженому повітрі. І якоїсь миті мені таки здалося, ніби я чую чиєсь зітхання.

На городі в Лізео проклюнулися перші зелені листочки. Він сидить у плетеному кріслі й дивиться на землю, що ледь-ледь убралася зеленою габою. Він зізнається мені, що лише раз бачив кіно на площі в Пеннабіллі, а найбільше його вразило в житті, коли 1911 року — він був хлопчиком і саме ходив у полі — на небі раптом виникло «сакраменто»: овальної форми, довгаста химера. Усі перелякалися, і хтось почав бити в церковний дзвін, щоб сповістити про настання кінця світу. А потім прийшов син Унікетти, який працював на пошті, і пояснив, що йдеться про таку штукенцію, яка називається «дирижаблем».

Учора ввечері нас відвідали Рінальдо й Карла. Кілька днів тому вони повернулися з тривалої мандрівки Китаєм, і в очах в обох стояла розгубленість і здивування світом, яким вони подорожували з рюкзаками за плечима. Карла, зокрема, досі під великим враженням від пригоди, що сталася на півдні Китаю. Вони побували в селі, де дрібні ремісники в очікуванні клієнтів лагодили старий одяг. У другій половині дня гід хотів повести всіх, разом з іншою групою туристів, до буддійського храму на вершині гори, яка замикає невеличку долину, де вони, власне, перебували. Карла не схотіла підніматися нескінченними сходами аж до того храму, і гід порадив їй перепочити в маленькій печері коло річки. Вона послухалася. Підійшла до печери, прохолодної й тінистої, і опинилася в товаристві китайської пари, чоловіка і дружини, які прийшли з поближнього селища. Карла надумала сфотографувати краєвид, що відкривався з іншого від печери боку, для чого мусила визирнути з-поза скелі. Вона посунулася вперед і витягла голову, намагаючись захопити камерою якомога більший огляд. Потім, відступаючи назад, вона зачіпає вухом маленький кущик, що стримить із розщелини у скелі. І зауважує, що перлинка з її правої сережки впала у воду на самісіньке дно, на глибину приблизно одного метра. Китаєць теж це помічає, одразу роззувається, закочує штани до колін, заходить у воду й підбирає перлинку, щоб віддати її законній власниці. Карла йому дякує, вражена цим жестом витонченої східної ввічливості. Згодом гід їй розповідає, що в дуже давні часи жив у тій печері дивовижний дракон, хранитель величезної перлини, яка мінилася сріблом і всіма барвами перламутру. Усі мешканці навколишніх сіл і гір приходили помилуватися на неї. Проте якогось разу один рибалка викрав перлину й відплив з нею у відкрите море. На свій великий жаль, він скоро переконався, що в далині від печери й від очей дивовижного дракона перлина втрачає весь свій блиск. Вона стає тьмяною і ніби полинялою. Тоді рибалка повернув перлину в печеру, де вона знову набула своїх чарів. Відтоді печера називається «Гротом поверненої перлини». І ось уже багато днів Карлі не дає спокою ця легенда й історія її власної перлини. Вона безнастанно думає про це, і мене теж запитала, чи може тут бути якийсь зв’язок. Учора ввечері нам захотілося вчинити те саме, що практикував поет Балотай, який жив у Петербурзі в другій половині вісімнадцятого століття. Ми заздалегідь назбирали блищаків — і не тільки в моєму саду, але й по берегах Марек’ї. Тоді порозсипали цих крихітних створінь у траві на верхній галявині нашого саду, і ввечері вона спалахнула міріадами сліпучих вогників.