Тонино Гуэрра - Сад забутих плодів

— А ви ж самі пам’ятаєте, якою ви були в молодості?

Ельвіра злякано обернулася до старенької дами, обличчя якої зараз виявилося зовсім близько. І нарешті під шаром розтопленого спекою макіяжу, що плив її обличчям униз, до шиї, Ельвіра впізнала риси диригента оркестру, якому симпатизувала в молодості і який на старості літ дав волю своїй жіночності, що її раніше змушений був придушувати. На щастя, судно підходило до маленького турецького порту, і вона вирішила перечекати зупинку на березі в чайхані, перед якою вишикувалися ятки з сувенірами, а диригент поїхав на автобусну екскурсію до білосніжного міста Ефес. Сьогодні, мерзнучи у своїй квартирі, вона тримає на колінах старовинну гаптовану скатертину, яка нагадує їй про втечу з рідного Карса, коли ці території в 1918 році були повернені Туреччині. Вона, семирічна дівчинка, разом із матір’ю й молодшою сестричкою з неймовірними труднощами дісталася Харкова в Україні. Батько, генерал Білої армії, разом зі своїми солдатами перебував у концентраційному таборі на Білому морі під Архангельськом. Коли вони з матір’ю й сестрою вирушили поїздом із відкритими товарними вагонами до батька в Архангельськ, навколо шиї в Ельвіри була пов’язана саме ця скатертина. З усієї Білої армії під Архангельськом в умовах тифу й морозів вижили заледве сто осіб. Батька Ельвіри та ще кількох офіцерів звільнили за указом про використання білих фахівців у відродженні та розвитку промисловості. Іще три роки вони залишалися під Архангельськом, де Ельвіра ходила до школи дерев’яними тротуарами, які давали змогу пересуватися вулицями, не провалюючись у глибоке багно. Зараз холод у кімнаті нагадав Ельвірі гуркіт льодоходу на Північній Двіні, яка несе крижані брили в Біле море. На щастя, теперішній холод у квартирі міг би видатися весняною відлигою порівняно з кліматом країв її дитинства, близьких до полярного кола. На щастя, у Москву повернулися сонячні дні. Ельвіра скинула обридле пальто й хустки, познімала з меблів старе вбрання і склала його в поліетиленовий мішок. Вона вийшла на вулицю з твердим наміром насолодитися сонячним днем і роздарувати сукні свого минулого. А мені пригадується фраза одного хлопчика з Савіньяно, яку він написав у творі на тему стосунків із людьми поважного віку. З ними разом жив його дідусь, якому було за дев’яносто. І дідусь той багато нарікав. Одного разу хлопчик не витримав і сказав: «Дідусю, чого ти нарікаєш? Насправді ти прожив чимале життя». Старий відповів: «Ти гадаєш, Джорджо, що життя тривале, одначе це не так. Коли настане день твоєї смерті, ти усвідомиш, що все життя в цьому останньому дні, а про минуле не згадаєш».

У каплиці Кастельдельчі маленьке овальне віконце, проникнувши крізь яке щоранку о дев’ятій, пломінь сонця спалахує на плиті, вмурованій у підлогу на згадку про того хрестоносця, що, повернувшись із Єрусалима, привіз в Італію перші троянди.

Нині плита десь пропала, і віконце замурували для зміцнення зовнішнього муру. Покрівля каплиці обвалилася, і на кам’яних уламках ростуть чагарники, заступаючи небо. Один старий із Сенателло вперто називає будівлю «каплицею троянд», хоча жодних троянд у цьому місці зроду не бувало.

Пообідньої пори площу в Пеннабіллі залило червоне світло. Джіджі Матеї показав мені старовинний ботанічний атлас. До обкладинки в ньому підклеєні дві сторінки з щоденника, списані місцевим парохом, попереднім власником книжки. Короткі нотатки стосуються здебільшого погоди: сніжних чи сонячних днів. Під датою 29 липня 1849 року він розповідає, що з Баньйо ді Романья до Пеннабіллі прийшла тисяча австрійських солдатів, які прямували в Сан-Марино, де переховувався Гарібальді після своєї втечі з Рима. Сьогодні вночі в горах випав сніг. Він лежить білими латками просто перед нами, на Місячних Альпах. Величезний сонний леопард. У нас сонце, і пахне весною. Разом із Джанні Джанніні ми поїхали на поле Мадонуччі, щоб накрасти цибулин диких тюльпанів, уже з пуп’янками, готовими розквітнути, — ми їх накопали під живоплотом із кущів свидини кров’яної. Удома висадили вздовж під’їзної алеї. Увечері Джанні відібрав чотири пласкі картоплини, загорнув їх у сріблену фольгу й поклав у пічку під жар, засипавши попелом. Вони спеклися дуже швидко, і ми кришили їх руками, дмухаючи в їхню гарячу м’якоть. Надворі знову падає сніг. Коли я пішов спати, то побачив у кімнаті Тео, собаку, що загинув два роки тому від отруєної котлети. Він розтягається поруч зі мною на ліжку й лиже мені долоню. «Де ти був весь цей час? Де ти був?» В очікуванні на відповідь я заснув. І одразу мені здалося, ніби я бреду гарячим степом серед старезних могил, захищених залізними клітками. Це Киргизія, де кінське молоко, яке тут тримають у маленьких шкіряних бурдюках, на смак нагадує мені рідку горгонзолу.