Паоло Росси - Їсти. Потреба, бажання, одержимість

Повертаючись до цього божевільного переплетіння, я згадую, як у 1998 році мене дуже вразило зауваження, яке я знайшов у книжці Елеонори Де Кончиліс [4] Nutrirsi dell’altro. Viaggio antropologico nell’inconscio alimen­tare // B. Coppola, P. D’Alconzo, E. De Conciliis, L’albero della cuccagna. Il cibo e la mente, Napoli, Cuen, 1997, pp. 93–166. про стовп із призами (святкове травневе дерево): коли ми їмо, слово «вбивати» здається нам невпору сказаним, недоречним і категорично «неправильним», немовби воно не має ніякого відношення до того, що ми робимо кожного разу, коли їмо м’ясо. В такі моменти, як влучно написала Марґерит Юрсенар, ми спокійно й незворушно «перетравлюємо агонії» живих істот.

Дякую моїй дружині Андреїні, Маріо Россі Монті, Стефанії Наказі, Міреллі Бріні, Джорджо Бартолоцці та Марку Сегала за надані мені поради. Особлива подяка Алессії Ґраціано та Роберто Бонді (які разом зі мною вчилися та з відзнакою закінчили університет) за редакцію мого тексту.

Ідеї народжуються з життя, але мають здатність і відокремлюватися від нього. Набувати власного та незалежного існування. Розвиватися на власній основі, розмножуватися, породжуючи нові ідеї, інколи поширюватися з величезною швидкістю (як-от під час епідемії), а інколи — дуже повільно, чергуючи періоди застою з раптовим прискоренням. Та майже ніколи ідеї не зникають без сліду. Вони мають здатність змінюватися та вливатися в еволюційні культурні процеси. Ідеям притаманна певна сила: вони здатні ставати образами мислення та диктувати поведінку людей. Завдяки особливим процесам — інколи безпосереднім, а інколи неймовірно складним — ідеї впливають на життя та долю осіб, направляють їхні вчинки та змінюють поведінку. Спочатку більшість ідей видаються новими, навіть «підривними» щодо чинного суспільного порядку, але з часом і вони стають часткою загальної суспільної думки. Вони перетворюються також на загальноприйняті істини , які невтомно повторюються з нескінченною, майже неймовірною одноманітністю.

Конформізму ідей, коли ті стають загальноприйнятими істинами, притаманна в’язкість, яку можна порівняти з тією, що відрізняє державні та громадські установи (та бюрократію як найв’язкішу з інституційних форм). Аргументації, що протиставляються модним на цей час ідеям, не беруться до уваги. Вони відкидаються як щось недоречне та набридливе. На тих, хто наважується відійти від за­гально­прийнятих у суспільстві або в соціальній групі істин, навішують уже наперед заготовлену негативну чи образ­ливу етикетку. Належність ідей до групи «прогресивних», чи так званих загальноприйнятих, не визначається апріорі ні їхньою формою, ні ще менше — їхнім змістом. А отже, цілком імовірно, що певні ідеї, перш ніж стати загальноприйнятими істинами чи навіть забобонами, у минулому відігравали історично важливу, ба навіть — у непоодиноких випадках — прогресивну роль.

Термін «природа» (для тих, хто полюбляє ігри в слова) веде своє походження не від природного, а радше від культурного. Мається на увазі: визначає предмет, який важко визначити. Коли ми говоримо про вивчення природи , то маємо на увазі складну систему упоряджених феноменів, реальність, у рамках якої діють певні закони; коли йдеться про захист природи , то мається на увазі довкілля, що змінюється в результаті діяльності людей; коли згадуємо про матір-природу , то використовуємо метод персоніфікації, немовби думаємо про добру (або й злу!) богиню. Але ми говоримо і про хижу природу тигрів, про самовіддану природу собак-лайок, про щедрих від природи людей або про людину, спостережливу за своєю природою. Отже, говоримо про щось вроджене, притаманне від інстинкту, не культурне або передкультурне. У цих прикладах природа , поза сумнівом, протиставляється культурі . Лінгвістичні коливання бентежно широкі: термін «природа» використовували раніше як евфемізм для статевих органів (особливо жіночих), а в живописі існує жанр мертвої натури — натюрморт. Натурал, згідно зі словником італійської розмовної мови Рігутіні–Фанфані, означає також місцевого жителя якоїсь країни, як-от у такому вислові, як «натурали Єгипту», яким сьогодні ніхто б не скористався . А якщо ми перейдемо від словника Туліо Де Мауро до філософського словника, то ситуація видається ще складнішою. Нікола Аббаньяно виділяє чотири поняття. Природа як основа життя та руху (Аристотель дає визначення природи як «матерії речей, де сутність існує не поза речами, а в самих речах»); природа як чинний порядок і відповідність певному законові; природа як зменшений чи недосконалий дух/поняття у відношенні до внутрішнього світу, випадковості або механізму; природа як сфера способів сприйняття та спостереження, на яких базується знання. «Оксфордський підручник філософії» ( Oxford companion to philosophy ) викладає це зовсім інакше. Слово «природа» має три значення: 1) всесвіт та його складові; 2) світ живих істот (у минулому та теперішньому), протиставляючи його неживому; 3) все те, що не залежить від діяльності людей. У «Кембриджському філософському словнику» ( Cambridge dictionary of philosophy ) містяться такі поняття, як «натуралізм», «закон природи», «натуралістична епістемологія», «філософія природи», «релігія природи», але (з невідомих мені причин) уважається непотрібним і зайвим під філософським кутом зору поняття «природа» . У підручнику «Філософія» видавництва «Garzanti» пояснення включає три параграфи: природа та світовий порядок; природа як механізм і стосунки між природою, духом та історією.