Паоло Росси - Їсти. Потреба, бажання, одержимість

«Поняття та ідея їжі коливаються від приємної очевидності повсякденного життя (що можна визначити як форму витонченого або найвитонченішого задоволення) до трагічної одержимості, яку дефіцит або відсутність їжі викликали та викликають у багатьох людей».

«Канібалізм у всіх вимірах, і як прадавній спосіб елементарного виживання індивіда, і як ритуальне дійство, засіб піднесення над своєю сутністю і наближення до богів, і як психічне збочення, і як непевний символ еротичного екстазу, а простіше втілення глибоких і бридких проявів поруху темної людської душі, підґрунтя геноцидів і голодоморів».

Як виникають і закріплюються у громадській думці певні ідеї та вірування? Россі шукає відповіді. Показує розмаїття людського буття в культурі. Неможливість встановити, де «правильно», а де ні. Наприклад, саме завдяки шаленому успіхові безлічі книжок і фільмів вампіризм увійшов у моду. І звичайно, автор наводить історію кожної зі своїх віх і аспектів, трансформацію і вплив одного на друге.

Чомусь саме італійську філософію хвилюють проблеми їжі на межі життя та смерті. Під цим кутом зору згадати хоча б один із найскандальніших фільмів Марко Феррері La grande abuffata (українською перекладено як «Велике їдло», хоча до оригіналу ближче радше «Велике питво») — жорстока, чорна соціальна сатира, спрямована проти «суспільства споживання». Четверо друзів планують їсти, пити, вдовольняти хіть, аж поки смерть не зупинить цю вакханалію. Філософ Феррері шокує і епатує, а тим самим через відразу підводить глядача до думки про усвідомленість існування. І недарма їжа відіграє тут першорядну роль, і це напрочуд співзвучно Россі.

Автор оригінально трактує процес глобалізації. Віддаючи данину іншим дослідникам, він персоніфікує цей процес, так би мовити, перекладає його на людську індивідуальну душу. «Складається враження, ніби в цьому світі добробуту існує прихований сум за світом нестатків. На перший план виходить “натуралізм”, свого роду ностальгія за тим гіпотетичним, принадним, простим і невинним життям “примітивних суспільств”, людей, які насправді живуть у суворих умовах, багато страждають, помирають у молодому віці і бачать, як помирають їхні діти. Туга за щасливими днями, які вже не повернеш, оспівування минулого, кращого за теперішнє, притаманні будь-якій культурі й ховаються в якомусь куточку душі кожного з нас. У них криється ностальгія за дитинством, коли ми почувалися щасливими та захищеними, а тому нам здавалося, що життя тоді було кращим, проблем було менше (принаймні вони вирішувалися простіше, аніж сьогоднішні) і життя минало в “органічному суспільстві”».

Місцями ця неспішна оповідь набуває рис сповіді. Россі ділиться найінтимнішим, найщирішим, ніби знає, що це його остання книжка, що сказати і вмістити треба найважливіше і другого шансу вже не буде. Звичайно, не з усім можна погодитися, проте той, хто прочитає цю книжку, буде інакше сприймати поняття «ЇСТИ». Їжа як драматична необхідність або як ворог, з яким потрібно боротися, — це одержимість, яка завжди присутня у нашому житті. Маніакальна увага до «чистого» та здорового харчування, філософія повільного споживання, а поруч із цим чорна тінь патології і смерті. Пристрасний екскурс в історію поняття, що змінило історію людства.

Володимир Самойленко , канд. геогр. наук

На початку 30-х років двадцятого століття, коли ми ще навчалися у початковій школі, щодня після уроків я чекав на мою сестру і спостерігав за дітьми, що виходили зі школи. Пам’ятаю, як із загальної маси у кожному класі виділялися двоє чи троє дітей з приємною зовнішністю. Решта — неугавні та жваві, як то і повинно бути, але, сказати відверто, негарні: низенькі, трохи недогодовані, з вузлуватими колінами на занадто тоненьких ніжках. Тепер, у ці перші роки нового тисячоліття, шістдесят років потому, коли я вже живу в Умбрії, пізньою весною та влітку мені інколи доводиться бачити діток з дитсадка, яких милі виховательки вигулюють вулицями Терстіни. У такі моменти мені спадає на думку, що з плином мого життя ця ситуація, як і безліч інших, повністю змінилася. Тепер серед тих дітлахів лише двох чи трьох важко назвати «гарними». Усі решта видаються щасливими переможцями конкурсу дитячої краси. Це пояснюється тим, що ми живемо у тій частині світу, у тій країні, де для більшості населення існує надмірна доступність їжі.

Слово «їсти», яке на перший погляд здається таким нейтральним і нешкідливим, ба навіть приємним (коли все добре), перебуває у центрі щоденної уваги та самого життя для всіх, хто не має змоги їсти досхочу. Труднощі, пов’язані з можливістю їсти самим і нагодувати своїх дітей, перетворили та перетворюють життя багатьох на пекло. Але й там, де «у всіх є, що їсти», інколи можна зустріти тих, хто, щоб щось поїсти, змушені ритися у контейнерах для сміття; або є молодь, для якої «їсти» перетворилося на затятого ворога та щоденну й щогодинну одержимість, щось таке, що заважає, а не допомагає жити, до того ж народжує в душі сліпу наполегливість і впертість, руйнівне бажання повного контролю над власним тілом. Можна також зустріти людей уже похилого віку, повних розпачу, бо їхній син або дочка свідомо вибрали смерть замість того, щоб жити.