Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Найкращим «дозиметром» були бджоли. Щоранку на підвіконні темніла нова партія їхніх крихітних волохатих трупиків, я вела облік: три, шість, вісім… Після цифри «одинадцять» крива бджолиної смертности пішла на спад. Відчуття, з яким я щоранку, прочинивши вікно, змітала їх із підвіконня мокрою ганчіркою, теж було нове: це був опік в и д о в о ї в и н и, сильнішого — перед слабшим, у перекладі (дуже приблизному!) на мову того ж картезіанського дискурсу (чи, в цьому випадку, — кантіанського?) — «вони ж нічого не розуміють!». Власне від того, що вони не розуміли, а я розуміла, було перед ними соромно: перед усіма нараз, живими, мертвими й ненародженими (Платон міг би сказати — перед «ідеєю бджоли»). Так, ніби це особисто я збудувала їм атомну електростанцію, напакувала її збагаченим плутонієм і підірвала; я відповідала за їхній бджолиний мор. З погляду бджоли (чи, коли завгодно, її «колективного розуму»), напевно, так воно і є. З погляду бджоли, різниці між мною і колишнім сталінським наркомом, головою комітету з атомної енергетики СРСР академіком Петросянцем, який 6 травня в прямому телеефірі заявив усім, хто вже помер і ще мав померти, що «наука вимагає жертв!», немає жодної — ми належимо до «одного вулика». І особисто я не мала жодної змоги виправдатися перед жодною бджолою, ані якою іншою комахою, — то тільки в дитинстві ще існував із ними зворотній зв'язок (візьмеш крапчасте сонечко на палець, скажеш йому «сонечко, сонечко, полети в віконечко, твої дітки мед п'ють, а тобі не дають», — і сонечко піднімало крильця й летіло!). Як узагалі виглядає світ із перспективи бджоли або сонечка? Або ластівки, або яблуні — що вони відчувають, чому я цього не знаю?.. І за яким хріном ми з академіком Петросянцем будуємо атомні станції і вчимо машинні мови, навіть не поцікавившись виробити спершу бодай якісь засоби зворотнього зв'язку з усіма ними — тими, хто живе поруч нас і, на відміну від нас, ні в чому не винен?..

…Цієї весни, коли весь інтернет обійшло фото з Японії, на якому перелякана землетрусом панда припадає до людини, обхопивши її лапами за ногу, я на мить відчула укол того самого видового сорому: вони все ще нам довіряють! Мають нас за старших, за «дорослих в домі», і, коли дім починає хитатися, кидаються по рятунок до нас; вони думають, ми розумніші… Це пронизливіше, ніж відповідальність перед скривдженими дітьми: діти все-таки «персоніфіковані», за них (принаймні так уважається) відповідають батьки. У травні 1986-го Київ був містом без дітей, — їх, правда, вивезли не воднораз, пріснопам'ятна «першотравнева демонстрація трудящих», на яку, за наказом ЦК Компартії України, всі київські школи мусили постачити, для бадьорої картинки в телевізорі, своє поголів'я маленьких солдатиків, відбулася ще без спротиву (через чотири роки, коли громадськість зажадала притягнути винних до відповідальности, колишній український керівник Володимир Щербицький пустив собі кулю в лоба, започаткувавши тим список «номенклатурних самогубств» кінця СРСР), — але десь упродовж двох тижнів місто таки на очах пустіло, «бездітніло», доки на кожну вражаючу зір маму з візочком стали ззиратися вже не так зі співчуттям, як із осудом: ідіотка, що вона собі думає!.. Щодо неантропоморфних форм життя такого «крайнього», на якого можна було визвіритися, не існувало: «крайнім» був ти сам. І, як у стосунку до всякого закону, незнання не звільняло тебе од відповідальности.

Забігаючи наперед, скажу, що на початку 2000-х мені довелося пережити цю саму «солідарність із усім живим» (точнішої назви в нашій культурі це почуття, на жаль, не має!) у формі вже одноразового шоку, — коли оприлюднено було історію виробництва в СРСР у 1970—1980-х біологічної зброї. Найдужче потрясли кадри мертвої лабораторії на належному нині до Казахстану острові Возрождєнія (так!) в Аральському морі. Це не була хорор-сцена з «О, щасливчика» Ліндзея Андерсона, реальність виявилася буденнішою: двоповерхова цегляна будівля барачного типу, стіни, як у всякому радянському казенному закладі, пофарбовані до половини олійною фарбою, ряд замурзаних порожніх кліток різного розміру, від пташиних до мавп'ячих, і серед них одна незрозумілого призначення — акурат на людський зріст. Після цих кадрів мене кілька днів фізично нудило від того, що я — теж людина. Удар був тим тяжчий, що територіально я зростала в тій самій країні — ходила до школи, потім до університету, закохувалась і розкохувалась, здружувалась і роздружувалась, подорожувала, співала в хорі, писала вірші, — а за тисячі кілометрів на схід від мене у тій клітці цілий той час хтось сидів (засуджений до смертної кари? про те, що таких насправді не страчують, а відправляють «на уранові рудники», в пізньому СРСР говорили мало що не вголос…). У якийсь спосіб це заднім числом робило мене с п і в у ч а с н и ц е ю — і покривало все, чим я займалась, як пліснявою, незримим, їдким пухом неправди: в «колективному розумі» людства вже існувала на той час інша правда, по якій слід було міряти школи й університети, і цю «останню» правду про людину знав той, хто сидів у клітці — по одну сторону із морськими свинками й макаками-резус. Може, якби ту правду не було поховано разом із ним (чи — ними? скільки їх відсиділо в тій клітці, з якою частотою їх міняли?…), то в травні 1986-го в такому самому піддослідному становищі не опинилися б уже мільйони нас, тих, хто гордо звав себе гомо сапієнсом, і кого точніше було би звати за Аристотелем — «двоногі без пір'я»?..