Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Невипадково таким потужним у доробку Вінграновського є геологічний пласт віршів «дитячих» — явище унікальне, гадаю, не лише в українській поезії (принаймні у відомих мені європейських аналога йому я не знаю!). Зрісши, ледь не з колиски, із цими віршами (не «віршиками»!) на слуху і в пам'яті (а запам'ятовувалися вони вмент, всотувалися в розкриту кількарічну свідомость, як вода в сухий ґрунт, мов від початку до неї й належали!), можу засвідчити цілком авторитетно, що як «дитяча поезія» вони стоять цілком «поза законами жанру»: дорослі «для дітей» так не пишуть, просто — не втнуть, кишка тонка. Десь років у сім-вісім я вже чітко розрізняла: є «віршики», котрі спеціально для мене складають, нахиляючись із висоти свого зросту, великі дяді й тьоті, і є Вінграновський, в якому нічого «спеціального», а все — «само по собі»: є, існує, битійствує, дихаючи й переливаючись звуками — запахами — барвами, як і в реальному світі. «У срібне царство цвіркунів / Од вітру голубого / Упав інжир, і розімлів, і не сказав нічого» — «Ластівко біля вікна, ластівко нашої хати, що тобі, ластічко, дати: меду, борщу чи пшона?» — «Приспало про просеня й попростувало просо, де в ямці спало зайченя і в сні дивилось косо…». Чорний кіт ішов по льоду, залишаючи чорний слід, — я навіч бачила ці проталини: «За котом ішла весна». І безумно, безумно жаль було лелеку з косою на плечі, який, напившись води з глека, сидів на спориші й думав, як «пропало десь далеко / Все, що косити мав. / Пропало десь далеко. / Не видно вдень — вночі… / І плакав наш лелека / 3 косою на плечі», — тоскне відлуння ще незнаної «по життю», але, либонь, чи не вродженої людині Туги За Несправдженим озивалося в семилітній душі таким болем і такою красою, що й досі при цих рядках відчуваю в горлі підозрілу вологу… На милість Божу, що ж тут «дитячого»?!

Історія приписала Вінграновському роль не на його амплуа. Простіше сказавши, його «прийняли не за того»: не за Моцарта, і не за Артюра Рембо, а за щось таке «тіпа Маяковського», чи що… Можливо, цього не сталося б, якби йому пощастило вдатися незграбним тишком (бажано в окулярах з товстющими лінзами), одначе обдаровано його було понад міру щедро, і зі своїми дебютними «Атомними прелюдами» він постав перед ясні очі громади в такому готовому леґендарному вигляді, що ніякому Маяковському й не мріяти: не просто «красивим, двадцятишестилітнім» — ніби вмисне призначеним трощити дівочі серця з потужністю зброї масового нищення! — а вже кіноекранно трансформованим у божище, у вітчизняну версію Брюса Вілліса, тільки ой яку ошляхетнену й інтелектуалізовану! Адже не в кого-небудь, а в самого Довженка вчився Вінграновський у московському ВДІКу, і сам Довженко знімав його, пекучого красеня Івана Орлюка, в «Повісті полум'яних літ», і от цей Іван Орлюк, виявляється, пише не тільки кіносценарії, а й в і р ш і!!! Та ще й які геніальні, і як болить у них Україною («Болиш? Боли ж!» — громохкий, як початок бетховенської П'ятої, зачин трагічної «Ночі Івана Богуна»), і гнівно кидає у вічі старим сталіністам «прокляття, страшніші од водневої війни», а старим псам соцреалістичної критики, що налетіли на нього цілою зграєю, плетучи лапті «формалізму» (вирок, як на ті часи, майже політичний), з усім темпераментом «полум'яних літ»: «Я — формаліст? Я — наплював на зміст? Відповідаю вам не фіґурально: Коли народ мій числиться формально, Тоді я, дійсно, дійсний формаліст!..» Це негайно підхопив самвидав, це переписувалося від руки й декламувалося на інтеліґентських кухнях (я цитую це з пам'яті!) — соціальна роль була складена. Залишалось її грати. А Вінграновський, як-не-як, був фаховий актор.

«Я сів не в той літак»…

Як по-іншому, якою пронизливою історичною інтуїцією резонують сьогодні ці рядки — після довгих, глухих десятиліть вимушеної «інтравертної еміґрації» поета — в себе, такого наскрізь «неестрадного», такого «не від світу цього», та й узагалі «не для цього світу»… Нещасна та нація, де поети змушені грати не свої ролі, — результат такої гри приречений наперед: «Пропало десь далеко, не видно вдень — вночі»… Гірко, що сьогоднішнім хлопчикам і дівчаткам у нових, значно «камерніше», аніж у масштабі всієї країни, сформатованих театральних залах Поета Миколи Вінграновського — «не видно». Як не видно по книгарнях його збірок, навіть отого, насущно необхідного, мов вітамін для духовного зросту, «Андрійка-говорійка», з яким виростала я (тим менше шансів у сьогоднішніх Андрійків колись-то зрости повноголосими «говорійками» — при тому, що шансів тих, як усі ми знаємо, і так, гай-гай, небагато!).