Віра Манько - Українська народна писанка

Шкаралупку від писанок або навіть самі писанки вносили також до стайні, щоб худоба добре велася в господарстві, та приносили на пасіку. Пасічники христосувалися з кожним вуликом окремо і залишали на 2-3 дні писанки з безконечником під головним вуликом. Писанки прикопували весною в першу ріллю, щоб був добрий врожай; шкаралупкою свяченої писанки обкурювали хворих. Їх також клали під стріху, щоб охоронити хату від блискавки і вогню. Весною, коли перший раз виганяли худобу на пасовища, пастухи брали з собою писанки. Коли починали будувати нову хату – якщо це було після Великодня, – в кути замуровували по писанці.

На Великдень після розговіння, старші люди йшли на могили і христосувалися з померлими рідними, розбиваючи писанку об хрест і промовляючи «Христос воскрес» або закопуючи писанку в могилу. Розбивши писанку, вони розкришували її на могилі з вірою, що родичі її споживуть – прилетять у вигляді птахів і поїдять покришені яйця.

У південних степах України, на Херсонщині, був також звичай ставити на святковому великодньому столі поруч з паскою тарілку, на якій могилкою була насипана земля з пророслою зеленою травою. Навколо цієї могилки кладуть стільки червоних крашанок, скільки в хаті померло рідні. Це свого роду маленька символічна могилка (див. 4, 407).

Коли в родині хтось був відсутній на свята або пропав без вісти, мати залишала для нього три писанки і шматок свяченої паски, загорнувши у рушник, клала у затишне місце, покриваючи сухою материнкою – символом вічної надії. Цей дарунок від матері зберігали аж до Вознесіння Господнього і в цей день віддавали бідним (див. 4, 410).

Якщо під час Великодніх свят помирала дівчина, то їй у труні викладали писанками навколо голови ніби шлюбний вінок, а дітям красні яєчка зав’язували в клуночок. Це робилося для того, щоб дитинка мала чим бавитися на тому світі. По одній писанці клали в труну й іншим померлим під час Великодня.

Українці також вірили, що шкаралупки зі свячених крашанок і писанок не можна викидати будь – де, а лише на проточну воду (можна ще спалювати у вогні або ж прикопувати у землю), бо кинута у річку шкаралупа повинна доплисти до мітичних рахманів. Хто такі рахмани достеменно ніхто тепер не знає. Коли кидали у воду шкаралупу, то мовчали, опустивши голову, або повільно промовляли: «Плиньте, плиньте у рахманські краї, про Великдень сповістіть» (див. 11, кн. ІІ, 222-223).

Сказання про Рахманів та Рахманський Великдень існують по всій Україні. Ось його подільський варіант:

«Глибоко під землею, у підземному царстві, за річкою Стисом (грец. – Стікс) живуть блаженні люди Рахмани, які померли ще до Народження Христа. А живуть вони у раю, втішаються райським життям. Але в них нема літочислення (літоліку), хоч і знають, що Христос народився, прийняв хреснімуки, похований і воскрес. Але коли? – Цього не знають. Тому вони Великдень святкують тоді, коли припливуть до них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски й кинутих на річку у велику суботу. А ці шкаралупи припливуть до Рахманів через три з половиною – чотири неділі (на Переполовеніє), і тоді Рахмани вже знають, що Христос Воскрес, і святкують свій Великдень. А покіль ті шкаралупи припливуть до Рахманів, то кожна стає цілим яйцем. Одне яйце припадає на кожних 12 Рахманів, а їдять вони це яйце цілий рік до другого Великодня» (/1, 222. За Чубинським, т. І, с. 220; та з розповідання старенької бабусі Лукіїз с. Лисогори на Вінниччині).

На Гуцульщині вважали, що «рахмани – це черці, справедливі Руснаки, вони такої віри, як і ми. Вони живуть далеко на Сході в монастири, де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо на світі, бо они відпокутовують наші гріхи, говіючи через цілий рік, скоромляться тільки тим, що діляться на 12 одним яйцем» (11, 222).

Існували й такі перекази, в яких говорилося, що рахмани – це ті українці, які перебували у бусурманській неволі і не мали можливості дізнатися, коли має бути Великдень. У цьому зв’язку Шухевич наводить паралель з турецьким словом «рахмані» – милосердний, яке є у першому вірші Корану як означення Бога і цілком може пояснювати мовно-мітологічні уявлення українців.

У різних регіонах України по-різному уявляли собі, де саме перебувають Рахмани. У західних областях – у Білій Русі, у східних – в Причорномор’ї, залежно від того, куди несли води ріки. Хв. Вовк вважає, що «рахмани» суть індуські «брахмани» (3, 190).

У четверту середу по Великодніх святах справляли так званий «Рахманський Великдень». Цей день вважався святом, хоча в церкві жодних богослужень не було. Ніхто нічого не робив, лише обходив худобу. Існувало таке повір’я, що коли хтось буде працювати в цей день, то з ним може трапитися якась біда.