Віра Манько - Українська народна писанка

Цікавим елементом, який характерний майже для всієї території України, є «волове око». Дослідник Е. Беняшівський розшифровує його як око бога Велеса, що у віруваннях давніх українців був опікуном худоби, а отже, богом достатку; й тому око, яке зображали двома або трьома концентричними колами, мало пильнувати за господарством.

Образ церкви вже давно вписався в українську народну картину світу.

Храм в пісенно-обрядових піснях виступає замінником хати – земного образу космосу: «Церков складають з трома дверми, Із трома дверми, з чотирма вікни… В одно віконце вой місіць світи, В друге віконце зірничка сяє, В третє віконце зоря зоряє, Йа в то четверте сонце сіяє…» (Гнатюк, Колядкиі щедрівки, І, 1914, с. 192). Писанки із назвами «церковці», «манастирі», «дзвінички», притаманні для карпатського регіону, мають, як правило, тричленну структуру та є, як і світове дерево, центром світобудови.

Окрім малюнку, свою символіку мала у писанках і барва. Це ще один незвіданий для нас світ. Ми можемо вивести загальне архаїчне значення певних кольорів, проте що більше у писанці барв, то важче визначити їх конкретних зміст.

Червона барва – можливо, перший кольоровий символ взагалі – є неоднозначною. Пов’язана із теплою, тілесною символікою крові, вона часто фігурує на писанках як з хто нічною, так і з небесною символікою. «Червоний (красний) колір невипадково зблизився з поняттям красивого, як і з поняттям «ласки», прихильності, тобто любові до навколишнього світу. І «першоестетика», і «першоетика» архаїчного всесвіту початково виростає саме з переживання ладу як найвищої гармонії світу: його форм (краса) і його відносин (добро). Паронімічні пари «красний – ясний», «красний – прекрасний» розкривають цю символіку доброго, прекрасного, світлого, узгодженого і прихильного до людини всесвіту» (18, 168).

З часом червоний повністю закріпив за собою позитивну символіку й став означати радість життя, любов; для молодих – надію на одруження; його стали присвячувати сонцю.

Чорна барва теж особливо сакральна у кольоровому спектрі. І хоча вона найбільш «потойбічна», архаїчне мислення не трактує її цілком негативно, оскільки ще не виробило такого чіткого поділу. Червоно-чорні писанки сприймаються досить гостро й тривожно, «вони бентежать своєю «докосмічною», первісною і позапоцінувальною природою» (18, 270). Без сумніву, так звані «круторога» у вигляді тригверів і з таким поєднанням кольорів позначають не небесне, а земне божество, й виразно у зміїній іпостасі. Дохтонічних належатимуть й зміїні символи на писанках із чорним тлом. Проте варто кольору у них змінитися на червоний, як народне мислення ту ж змійку вже переназве «качуром», бо на відповідному культурному етапі червоний змінив свою символіку.

Жовтий колір означав місяць, зорі, а в господарстві – врожай; блакитний колір – небо, повітря, в магії він означає здоров’я; зелений колір – весну, воскресення природи, багатство рослинного світу; бурий, брунатний – землю, а багатоколірна писанка – родинне щастя, мир, любов, здоров’я, успіх; поєднанням чорного з білим виражали повагу до душ померлих. Ця символіка не є характерною для всіх українських земель, тому що трактування кольору в різних місцевостях могло бути дещо відмінним.

Особливо вирізняються писанки з кольоровими плямами. Якщо вони без символічного малюнку, то називаються крапанками. Крапки і плямки різного кольору в дохристиянській символіці означали зерно, кинуте у землю, яке мало прорости і дати добрий врожай. У християнській символіці вони отримали назву «слези», тобто сльози Матері Божої. Такі писанки переважно червоного кольору, але бувають і різнокольорові. Плямки можна робити і на писанці з візерунком, що надає «пишности та гостроти усьому розписові» (24, 453).

Звичайно, майже уся символіка розкриває поганські корені писанки, але варто потрактувати її по-християнськи, як знаки на ній та й сама писанка стають носіями любові до природи, людей, світу, Бога; новорічне «Сійся, родися…» проростає деревцем на великодньому яйці, а дволика Берегиня стає просто скіфською бабою нашого минулого. Нормальною позицією християнина є тверезе ставлення до таких явищ – знати, розуміти, зберігати, не руйнуючи того тонкого духовного містка, який єднає нас у часі та просторі. Не розбиймо відбитки наївного минулого, передаймо далі як світлини дитинства нашої душі.