Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

Але хіба лише в Україні бракувало «національного» в широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, посполите людство Російської імперії 1900-их років перебувало в зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка й вульґарно-етнічного наповнення. « Дев’яності роки складаються у моїй уяві з картин розірваних, але внутрішньо пов’язаних тихим убозтвом і хворобливою, приреченою провінційністю помираючого життя », — значив О. Мандельштам.

Тож достоту подиву гідною була активна діяльність таємного Братства тарасівців у губернському місті Харкові. Всупереч офіційному переслідуванню української мови й культури (згадаймо Валуєвський та Емський законодавчі акти про заборону « всього вкраїнського »), тарасівці провадили широку культурницьку діяльність, що вирізнялась своєю виразно політичною спрямованістю на тлі « національного » життя в Україні. Зокрема у своїй програмі, виголошеній І. Липою на вечорі памяти Т. Шевченка в лютому 1893-го року в Харкові, братство зазначало: « Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона, потребує національної волі для своєї праці й поступу ». І далі молоді українці деклярували: « Ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і перед усім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну ». Так, саме з теренів Східньої України, і зокрема зросійщеного Харкова, вперше пролунало гасло національної боротьби українців за своє визволення.

Ідеї визволення української нації з-під московського ярма, а також прагнення подальшої соціяльної справедливости гуртують довкола Братства тарасівців усе більшу кількість прихильників, серед яких був поет М. Тимченко, письменник М. Коцюбинський, політичний діяч В. Шемет.

У 1893-му році Братство тарасівців було заарештоване царською жандармерією. До харківської тюрми потрапляє також фундатор гуртка І. Липа, засуджений за статтею « відторгнення Малоросії від Великої Росії ». Вийшовши на волю через 13 місяців, він перебуває під постійним наглядом поліції, а осередки Братства продовжують свою роботу вже в Полтаві (М. Міхновський), Лубнах (В. Шемет) та Одесі.

Загалом Братство тарасівців проіснувало до 1898-го року, спричинившись до утворення більш політизованої Загальної української безпартійної організації (1897) та Революційної української партії (1900). По-різному склалась також подальша доля фундаторів гуртка тарасівців, але кожен з них, винісши з того досвіду невгасиму іскру Тарасової мудрости, решту свого життя поклав на визволення рідного краю.

Зокрема Іван Липа, вже за часів УНР, стає комісаром міста Одеси, а згодом — міністром у справах віросповідань (1919 р.) в уряді нової Держави. Помер від раку шлунку після довгих поневірянь уже в 1923-му році. Микола Міхновський увійшов до історії наших визвольних змагань як перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська. Був замордований більшовиками в Києві 1924-го року. Його старшого брата Юрія, архиєпископа Чернігівського, настоятеля Софійського собору в Києві (від 1931-го p.), було розстріляно в 1937-му.

Відтак, історія Братства тарасівців спростовує одну з тенденційних думок, які існують у сучасному національному світогляді, доводячи, що саме з теренів Східньої України, і з Харкова зокрема, починалась визвольна боротьба українського народу. З огляду на малоросійську природу цього споконвіку міщанського міста, мабуть, важко уявити, що тут зродилося лоно українського націоналізму, адже саме в Харкові, наснаженому досвідом Братства тарасівців, виникла перша політична організація, котра у своїй програмі ставила питання самостійности України — на відміну від західноукраїнських радикалів, які прагли лише « куцої автономії ».

Отже, ще наприкінці ХІХ-го століття серед народницької течії суспільного руху в Україні почали виступати нові національні верстви, котрі, поглиблюючи драгоманівську ідеологію в питанні національних взаємин, підготовляли таким чином новочасний націоналізм. « Здоровий хлопський розум », який, за М. Драгомановим, мусив стати тією силою, що керувала б поступом народу, виявився неспроможним протиставити « бажаному добробуту нашої ґенерації » щось інше на шляху до виборення нею власного права на життя. Опанувати якусь іншу стратегію спротиву теорії « демократичного націоналізма » Драгоманова намагались новостворені гуртки т. зв. « свідомих українців », серед яких було Братство тарасівців, один із засновників якого, а саме І.Липа, закликав у 1893-му році громаду однодумців « бути у всьому консеквентними українцями », дбати про розвиток української мови, національного виховання тощо. Цей заклик мав неабиякий відгомін у політичному житті України, і вже наприкінці 1890-их років значно пожвавився національний рух серед молоді в гімназіях, університетах, семінаріях, де створювалися власні « крамольні гуртки » і навіть проводились підпільні з’їзди та наради.