Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

А ще у 1920—30-их роках точно знали, коли, що і як саме буде. Донедавна, за проклятого царату, мовляв, не знали, а тепер ось пречудово відали. « Ось головне відкриття, що я його зробила: давним-давно закінчилася будь-яка революція , — нотувала в щоденнику З. Гіпіюс. — Коли саме — не знаю. Але давно ». І. Бунін так само приблизно значив: « Пошта російська скінчилася вже давно, ще влітку 17 року: відтоді, як у нас вперше, на европейський штиб, з’явився “міністр пошти й телеграфів”. Тоді ж з’явився також “міністр праці” — і тоді ж уся Росія кинула працювати ». Тодішні декаденти вираховували падіння імперій математичним шляхом, як-от, наприклад, В. Хлєбніков, бездумно готуючись до майбутніх катаклізмів. « Знаю все, що слід зробити , — уточнював А. Блок, — віддати гроші, покаятись, роздарувати смокінґи, навіть книжки ».

Натомість пролетарські автори знали про все без декадентських циркулів. Вони взагалі сповідували якусь наївну віру старозавітного зразка, себто тих часів, коли люди добре знали годину своєї смерти, тож даремно того дня не працювали. Ну, це зі сфери плянового господарювання, зрозуміло. Але пролетарським пророкам були відомі дати не лише комунального злету чи краху, але також культурно-історичні віхи, знаки і точні координати «революційних» подій. У «попутника» М. Булґакова, щоправда, згадується ще про точний кінець старого ладу, коли о 10-ій ранку 2-го березня 1917-го року загадковий депутат Бубликов прислав до Києва телеграму про зречення імператора. Натомість нові синоптики були більш категоричні. « Організація жовтневої літератури на Україні починається з травня 1919-го року », — впевнено значив М. Доленго. « Література закінчилась у 1931 році », — також стверджував Ю. Олеша.

« Історія — це тіло із своїми конкретними проявами, моментами напруги, відхиленнями, тривалими періодами збуджень, напівнепритомними станами , — роз’яснював М. Фуко. — Історія не є спробою визначити дійсний поріг нашого походження, певну батьківщину, повернення до якої нам обіцяють метафізики; історія лише прагне зробити видимими ті розриви, на перехресті яких ми існуємо ». Отже, постмодерністські рови засипано, філософські питання на кшталт «хто ми? звідки? куди ми йдемо?» нібито розв’язано і навіть «патріотичну» батьківщину українських слонів з пінгвінами визначено, але «розриви» історії, тим не менш, все одно не зауважені. Наприклад, досі не знати, де насправді був той «розрив», що роз’єднав українську історію на «дожовтневий» та «радянський» періоди, і де проходить та межа, за якою «селянство» об’єднується з «пролетаріятом», «аристократія» перетворюється на «інтеліґенцію», а замість дворянських «родів» з’являються радянські «родини».

Наприклад, щодо питання історико-літературного «порубіжжя» та ефемерної «межі століть». Де насправді лежить межа літератури XX століття не як низки імен в мартирологу чи книжкових спецхранах, але як предмет вивчення? Чи єдиний і непорушний був «живий» літературний процес, що саме він, а не «мертві» тексти мусить цікавити історика літератури? Скажімо, навіть не зазираючи до Задзеркалля проблеми, чи то пак до «неофіційних» процесів і практик 1920—30-их років, вільно буде визнати, що предмет історії радянського часу має певні часові межі. Відправна точка — це перші місяці після Жовтневого перевороту більшовиків, коли стала зрозуміла політика щодо України, а також були запроваджені різкі обмеження свободи друку і стали формуватися безпрецедентні стосунки влади з літературою. Друга межа, що відділяє історичний радянський час від радянського Задзеркалля, себто радянської історико-літературної сучасности, насправді рухлива й визначається або умоглядно, або інтуїтивно. При цьому, нібито досліджуючи її навіть у власних «альтернативних» працях, офіційна наука намагається розмити цю межу, підкреслюючи «історичність», а не «життєвість» минулого, сучасного й навіть майбутнього. Слід пояснити, чому це відбувається до сьогодні.

Річ у тім, що кожному «історико-літературному» поколінню, чи то авторів і чи дослідників їхньої творчости, доводилося існувати у певному — стихійному чи вже сформованому — ідеологічному контексті, займаючись або розвитком «жанрових» форм життя, як у 1910-их, або змаганням з канонами, як у 1920-их, або існувати в межах традиції, обумовленої соціяльним тиском, як у 1930-их. Тому хоч який багатий був культурно-історичний спадок, що переходив від попередньої ґенерації, але за щоразу нових соціяльних умов ним користувалися вже на іншому, більш вузькому соціокультурному полі. Звісно, це не могло не відобразитись хоча б на історії української літератури, в якій розвиток аванґардних форм як у вербальному, так і в образотворчому мистецтві від 1930-их років стримувався політичним режимом. З цієї причини і за часів хрущовської «відлиги», і в роки горбачовської «перебудови» в силове поле офіційної літератури входив (виходячи із субкультурного підпілля) не аванґард, а всього лише модернізм, який не вичерпав своїх потенційних можливостей у 1910—20-их роках.