Збіґнєв Герберт - Варвар у саду

Усе франко-кантабрійське мистецтво, за малими винятками, є мистецтвом несюжетним. Аби скомпонувати сцени полювання, конче потрібна уява людини. Нам, звісно, відомі різьблені обличчя та людські фігурки, але в палеолітичному мистецтві людина, властиво, відсутня.

Абат Брей вбачає у сцені з шахти щось на зразок меморіальної дошки на згадку про смертельний випадок на полюванні. Бізон убив людину, проте смертельну рану цій тварині, можливо, завдав носоріг, який прилучився до поєдинку. Ратище, кинуте у спину бізона, міркує далі вчений, не могло призвести до такого обширного ураження черевної порожнини, можливо, причиною поранення став примітивний пристрій для метання каміння, невиразні обриси якого видно під ногами у звіра. І врешті, той схематично намальований, майже без ніг і дзьоба, птах є для Брея різновидом цвинтарного стовпа, що досі використовують ескімоси Аляски.

Це не єдина екзегеза, а що історикам прадавнини вона видавалася занадто простою, то вони відпустили віжки уяві. Одне з пояснень видається цікавим і гідним викладу.

Автор його — німецький антрополог Кірхнер, котрий висунув сміливу гіпотезу, що вся ця сцена не має жодного зв’язку з полюванням. Лежача людина не є жертвою звірячих рогів, а шаманом у екстатичному трансі. Інтерпретація Брея оминала важку для пояснення присутність птаха (аналогія з цвинтарним стовпцем ескімосів видається непереконливою), а також пташину форму голови лежачої людини. Саме на ці деталі поклав основний наголос у своїй інтерпретації Кірхнер. Він спирається на аналогії між цивілізацією мисливських племен Сибіру та палеолітичною цивілізацією і нагадує про церемонію жертвоприношення корови, описану у творі Сєрошевського про якутів. І справді, під час цієї сцени жертвоприношення, як видно з уміщених у книжці ілюстрацій, встановлювали три стовпи, вивершені скульптурами птахів, які нагадують птаха з Ляско. З опису відомо, що подібні жертвоприношення відбувалися в якутів зазвичай у присутності шамана, котрий впадав у екстаз. Тут варто пояснити, яке значення у цьому ритуалі надавалося птахові.

Завданням шамана було відпровадити душу жертовної тварини до неба. Після екстатичного танцю він, наче мертвий, падав на землю, а далі мусив скористатися духом-помічником, власне птахом, у чиїй личині він виступав, що підкреслюється убором із пір’я та пташиною маскою.

Гіпотеза Кірхнера захоплююча, але вона не пояснює ролі носорога, який, безумовно, належить до композиції сцени і спокійно віддаляється, ніби гордий вчиненим злочином.

І ще з однієї причини сцена у шахті особливо важлива та виняткова. Вона є одним із перших зображень людини у палеолітичному мистецтві. Що за дивовижна різниця в потрактуванні тіла тварини й тіла людини. Бізон промовистий і конкретний. Відчувається не лише маса його тіла, а й пафос агонії. Фігурка людини: видовжений прямокутний корпус, палички кінцівок — вершина спрощення, ледь розпізнаваний знак людини. Оріньякський майстер наче соромився власного тіла, тужачи за родиною тварин, яку покинув. Ляско є апофеозом тих істот, кому еволюція не дала змінити форм, залишивши їх навіки незмінними.

Людина зруйнувала природній порядок мисленням і працею. Вона намагалася створити новий лад, нав’язуючи собі низку заборон. Людина соромилася свого обличчя, видимого знаку різниці. Вона охоче одягала маску, до того ж маску тварини, наче прагнучи вимолити прощення за зраду. Коли людина хотіла виглядати красивою і могутньою, то перевтілювалась у тварину. Вона поверталася до витоків, залюбки занурюючись у тепле лоно природи.

Уява людини оріньякської епохи породжувала постаті гібридів із головами птахів, мавп і оленів, як, скажімо, у людської постаті з гроту Труа Фрер, одягненої у шкуру й роги. У неї великі, захоплюючі очі, через які історики прадавнини називають її богом печери або чарівником. У тому ж гроті є одне з найкращих зображень феєричної сцени звіриного карнавалу. Юрба коней, козлів, бізонів і танцююча людина з головою зубра, котра грає на музичному інструменті.

Ідеал абсолютної імітації тварин, необхідний для магічної мети, був, мабуть, причиною, задля якої люди почали вживати фарб. Колористична палітра проста і легко зводиться до червоного та його похідних, а також чорного і білого кольорів. Схоже на те, що доісторична людина не була чутлива до інших кольорів, як от сучасні негри з племені банту. Зрештою, старовинні книги людства: Веди, Авеста, Старий Заповіт, гомерівські поеми — залишаються вірними цьому обмеженому колористичному баченню.