Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Пропілеї, ця марнотратна, гордовита, палацова, так і хочеться сказати, театральна декорація, обійшлись у чотири рази дорожче, ніж головний храм Акрополя. Цю споруду Мнесікл встиг завершити напередодні пелопоннеської війни, проте обидва крила свідчать про ґвалтовне припинення робіт.

На північному боці Пропілей — Пінакотека, порожній тепер музей грецького малярства, цілковита втрата якого прирікає нас на домисли й фантазії. Чи й справді воно було таким натуралістичним, що виногрона Апеллеса вабили птахів? І як уявити собі малярство Памфілія, який малював громи й блискавиці, й те, що, як пише Пліній, «неможливо намалювати».

У південному крилі, на висунутому щонайдалі бастіоні — невеликий іонійський храм Афіни Ніке, бентежно легкий і крихкий, понад урвищем, з якого кинувся нещасний Егей.

Довго вважали, що Парфенон у часи Перикла з’являвся очам після того, як минались останні колони Пропілеїв. Тимчасом треба було наблизитися до його західного фасаду, де містилося трикутне подвір’я з малими Пропілеями, щойно крізь яке можна було побачити всю велич будівлі. Грецькі архітектори не лише зводили храми, але, використовуючи перепади терену, тераси й мури, облаштовували «точки огляду» з такою ж послідовністю й вишуканістю, як і інші архітектурні деталі.

Парфенон є, мабуть, одним із найкрасивіших доричних храмів. Він виглядає значно більшим і могутнішим, ніж про це свідчать реальні виміри: довжина — 69, ширина — 31, висота — 17 метрів. Це враження величі, якщо ми не бажаємо удовольнитися зауваженням естета: «Грецькі храми не мають розмірів, вони мають лише пропорції», — випливає також і з того, що будівля наче відірвана від землі. Вона стоїть на потужному стилобаті з трьома сходинами різної висоти. Найвищою є та, на яку спираються колони.

Ця будівля поранена, обдерта від скульптур, які становили істотну, нерозривну частину архітектури. Погляд греків неодмінно біг до порожніх нині верхніх частин храму, де Фідій зобразив суперечку за Аттику між Посейдоном і Афіною (західний фронтон) і народження Афіни (східний фронтон). Скульптури були поліхромовані золотом, розмальовані блакиттю, червінню й брунатом, і то аж ніяк не «делікатно», як би того хотілося блідим естетам. Не для нас були створені ці кольорові образи античного неба, а для купця з Делоса, для селянина з Беотії, для делегатів далеких і бідних союзних міст, щоб їх засліпити. Афіна, ототожнена з містом, була, мов у гомеричних гімнах, осяянням сили. Великий Олімп дрижав під тягарем могутньої богині з зелено-голубими очами: «Земля навколо пронизливо кричала, бурхливо пінилося море й знімалося темними хвилями, а потім хвилі гіркі раптом спинялися».

Темою метопів була гігантоманія, здобуття Трої, боротьба з амазонками і врешті бій кентаврів із лапітами. Вибір цих легендарних епізодів зовсім не випадковий і мав свій виразний ідеологічний сенс. Він становив неначе міфологічний пролог до перських воєн, увінчаних звитягою Європи над Азією. Старий Завіт грецьких легенд подає тут руку творцям щонайсучаснішої історії.

Частково збережений так званий внутрішній фриз представляє панафінейську процесію [30] Бідний Перикл, і та його мрія збулася лише частково. Панафінеї ніколи не стали загальноеллінським святом. Аніж пишні Афіни, греки воліли убогі аполітичні міста з віковічною традицією: Олімпію, Дельфи. Отож, справді популярним святом були не надто патетичні, надміру зрежисовані Панафінеї, а селянське, грубувате, вульгарне свято Великих і Малих Діонісій, яке за своїм характером нагадувало середньовічні Fête des fous [ Fête des fous (фр.) — свято дурнів.] — отой терпимий Церквою обсценно-герметичний ярмарок із його передражнюванням Папи і возом тріумфуючого Вакха, якого тягнуть голі кентаври й кентаврихи у товаристві Великого Пана. — Прим. З. Г. . Це колективний портрет вільних громадян вільного міста, які йдуть скласти шану своїй небесній покровительці. Ті, хто насправді стояв на сходах храму, були перенесені у товариство богів не навколішки, а в прекрасному поході, без фальшивої скромності і без викличної погорди богоборців. Бентежна річ (бентежна для тих, для кого грецькі храми є набутком раціоналізму), що той фриз був майже невидимим, постійно перебуваючи в тіні від плафону перистилю.

Сьогодні всього того немає. Ми навчилися дивитися на твори грецького мистецтва як на фрагменти й уламки. Ми надто легко повірили, що своєю досконалістю й красою вони завдячують власне тому, що є фрагментами й уламками. Ми не здужаємо, ба навіть не хочемо уявити собі Венеру Мілоську чи будь-який грецький храм таким, якими вони були насправді.