Тарас Березовець - Анексія - Острів Крим. Хроніки «гібридной війни»

Крим — це земля, де я народилася й зростала. У моїй сім’ї офіцера, військового льотчика знають, що таке честь і гідність. Мене змалку вчили поважати, любити свою сім’ю, цінувати рідну землю, допомагати ближньому, бути чесною із собою та з іншими. Ось уже десять років я живу в столиці України, але Крим був і лишається для мене завжди рідною домівкою. Саме тому я не могла сидіти склавши руки, спостерігати, як розривали мою рідну землю на частини, як російські окупанти паплюжили мирних жителів, принижували українських військових, залякували, викрадали кримських татар. Саме тому я прийняла рішення їхати до Криму. Виїзд був призначений на 8 березня 2014 року, а потім сталося те, що сталося: мене взяли в полон російські окупанти. Про ці дні пекла я розповіла Тарасу Березовцю для його книги. Я поїхала туди свідомо, адже хотіла, щоби люди знали, говорили й переказували одне одному правду — що насправді сталось у Криму. Правду про те, що Росія його окупувала. Правду про те, що російська влада просто вкрала частинку нашої Батьківщини, частинку мого рідного дому. Я хотіла, щоби люди боролися за свою землю. Ми всі відповідальні за те, яка вона — наша Україна, як її сприймає світ, а поки ми самі її сприймаємо тільки крізь приціл зброї. Я переконана, що ця книга написана для того, аби люди знали правду про Крим, щоби черпали інформацію з достовірних джерел, із перших вуст. Ця книга розповідає, якою ціною велася пропаганда російських ЗМІ, як збурювалося кримське населення зсередини, велася відповідна робота російських спецслужб задовго до лютневих подій 2014 року. Відповіді, яких ми не могли знайти в той буремний час, чекають вас тут, зібрані в цій книзі: це розповіді очевидців, які випробували на собі всю жорстокість «руського міра».

Я народився, виріс і все своє життя прожив у Криму. В українському Криму. Бачив, як півострів хотіли перетворити на комуністичний заповідник, створюючи автономію 1991 року. Бачив, як більшість кримчан проголосували в грудні того ж року за незалежність України. Був свідком того, як у 1993–1994 роках Крим намагалися вперше забрати в нашої країни. Весь цей час на українському півострові вільно працювали російські пропагандисти. У кабельних мережах транслювалися російські телеканали. Практично не було шкіл з українською мовою навчання. А Партія регіонів, керуючи півостровом більше десятиліття, відверто загравала з російськомовними виборцями, обіцяючи не допустити поширення в Криму «українізації». Українізації не сталося. Сталася окупація. Російська окупація українського півострова Крим. Сподіваюсь, що ця книга допоможе українцям краще зрозуміти, що насправді було в лютому — березні 2014 року в Сімферополі, Севастополі та інших кримських містах. Чому півострів був захоплений практично без жодного пострілу. Та чи могли мирні громадяни протистояти до зубів озброєним окупантам.

Материнська лінія моєї сім’ї походить зі східної частини Криму, з Керченського півострова, а батьківський козацький рід належить до числа найстаріших на Полтавщині. Тому історичні назви кримських поселень, річок і місцевостей, забуті в радянські часи, у нашому родинному колі лунали повсякчас. Керч-Пантікапей, Катерлез, Бакси, Мелек-Чесме, Ак-Бурун, Тарханкут, Атлеш — ці автентичні назви ви з дитинства буквально вбираєте з молоком матері.

Родинні корені, наскільки ми змогли їх дослідити до шостого коліна, об’єднують у нашій сім’ї кров понтійських греків, кримських татар, росіян і українців. І це не є чимось надзвичайним для корінних кримчан. Один із друзів мого дитинства за походженням етнічний сицилієць — його предки жили в Керчі ще за Російської імперії. Ця невелика італійська громада й досі мешкає в Керчі та налічує зараз близько трьохсот людей, які вважають себе нащадками вихідців із сонячного Апеннінського півострова. Звідси й риси багатьох кримських традицій, зокрема кухні, яка має яскраво виражений середземноморський відтінок.

Один із перших дитячих спогадів про рідний Крим — батько підняв мене, чотирилітнього, і поставив у величезний, літрів на триста, дерев’яний чан, якому було більше ста років, наполовину наповнений п’янким чорним виноградом. Виноград ріс, за кримською традицією, прямо над головами на нашому подвір’ї в самому центрі міста — на вулиці Леніна, 10. Я чавив виноград ногами, а тонкий струмок стікав у дбайливо підставлений батьком кухоль. Із соку він робив чудове молоде вино, яким сусіди зазвичай пригощали одне одного за великими столами, поставленими прямо посеред двору й застеленими білими скатертинами.