Сергій Павленко - Кохання гетьмана Мазепи

Саме їх настрій сполучив, зв’язав до купи ситуативні інтереси довкола фігури миргородського полковника. Допити квітня-травня 1708 року називають кількох ключових учасників змови — В. Кочубея, В. Чуйкевича, Д. Апостола, І. Іскру, І. Черниша. Але їх, очевидно, було більше. Це можна зрозуміти з рядків листа Івана Мазепи до Г. Головкіна: «…Он (Апостол. — Авт.) человек заслуженный и от всех полковников старейший, имеючий повагу и любов у всего войска, до того с генеральнь ми особами як и с полковниками сприятился, понеже Ломиковский обозный и Чуйкевич судья и прилуцкий полковник близкие ему по сынах своих и по его миргородского полковника дочерях сваты, лубенский — дядя, нежинский — швакгер, и другие с ним близки». Тобто претендент на гетьманську булаву без остраху міг вільно обговорювати з багатьма генеральними старшинами, своїми родичами, таку делікатну тему, як зміщення Мазепи, не турбуючись про зраду. У той же час це родинне коло, ініціюючи імпічмент гетьмана, погоджуючи власні дії, в особі Д. Апостола бачило свого справжнього лідера.

І. Мазепа розумів, що В. Кочубей діяв не самостійно. Змовники, як повідомляв гетьман розслідувачів справи, «иміли надежду віроятия тому своему ложному оклеветанию, и были такой мысли и чаяния, что по доношению их лжеплетенном, зараз мене всемилостивейший мой царь и государь, его Царское Величество, повелит взять; а они б то тут в Украйні тым часом, учинивши бунт и возмущения, поставили себі, по желанию и намірению своем, инного гетмана».

Та змістити козацького ватажка, а тим паче Мазепу, у вірності якого офіційна Москва не сумнівалась, — було не просто. Опозиційне старшинське угруповання це чудово розуміло. Як правило, попередні доноси, свідчення щодо І. Мазепи поверталися бумерангом на скаржників. І все ж у 1707 році збіг обставин сприяв виявленню позиції старшинського невдоволення. За листом П. Орлика до С. Яворського дізнаємося, що у квітні 1707 року І. Мазепа прибув до польової резиденції царя у Жовкву, де 20 квітня відбулася військова рада. «Не знаю ж, — коментує побачене тодішній реєнт Генеральної військової канцелярії, - якое он там міл неуконтентоване, понеже по том совіту ни на обід до царского величества не пошол, а ни у себе ничого через цілий день не їл, и когда мы, старшина енералная по обыкновению в свое время тогож дня до его пришли, застали его велми сердитого, и нічого болш нам не сказал, кроме тых слов: «Если бы Богу так вірне и радителне служил, получил бых наиболшое мздовоздаяние, а здесь, хотя б в ангела пременился, не могл бых службою и вірностию моею жадного получить благодарствия». Тое сказавши, веліл нам одойти до своих кватер».

У наступні дні І. Мазепа був до глибини душі обурений О. Меншиковим, який без його відома віддав наказ компанійському полковнику А. Танському вирушати з полком на нове місце дислокації.

Із згаданого можна зробити висновок, що позиції гетьмана суттєво похитнулися, Петро І і його свита вже не рахувалися з ним із належною повагою, ігнорували його думку. У Жовкві, мабуть, ішлося про реформування козацького війська на зразок слободських полків, бо саме такий указ невдовзі отримав гетьман. І. Мазепа відразу відписав Г. Головкіну, що виконати його не може, бо це призведе до заворушень. Крім того, тоді ж, без погодження з гетьманом, українські міста Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав вилучалися з відання Малоросійського приказу і передавались у підпорядкування Білгородського розряду, яким керував воєвода Д. Голіцин.

Указ «устрашил и раздражил был всіх полковников и старшину», як зазначає П. Орлик. Далі останній повідомляє, що вони «много роптали и часто собиралися до обозного енерального Ломіковського, а наипаче повседневно до полковника миргородского, у которого и о способах обороны своей совітовали, и пакти Гадяцкие читали, якие тотже полковник миргородский с библиотеки Печерской взял был».

Невдоволені старшини, як бачимо, взяли курс на здобуття Гетьманщині вільнішого, самостійнішого статусу, подальша демонстраційна пасивність, інертність Мазепи вже їх не влаштовували. А оскільки у Жовкві полковники, генеральні старшини переконались у тому, як погіршилося ставлення до гетьмана царя та його оточення, зміна лідера постала на часі. Донос, чолобитна, як форма заяви опозиції про бажання перемін, — типова практика тієї доби. Іншої узаконеної альтернативи їй не було.

Мазепа, відчуваючи невдоволення старшин, заявив у ті дні наближеним: «Коли хто есть межи вами, жебы в сей час смогл отчизну свою ратовати, то я тому уступлю». Невдоволені не наважилися сказати правду у вічі: дуже важко було спрогнозувати реакцію хитрого зверхника. Мазепа міг спровокувати вияв чиїхось інтересів, а потім нищівно розправитися з опозиціонером. Місія написання доносу у 1707 році лягла на генерального суддю Василя Кочубея. Є підстави думати, що до цього його підштовхнули змовники як людину, що тримала образу на Мазепу за Мотрю, за перешкоди, чинені гетьманом у справі її обручення з Семеном Чуйкевичем. На початку 1707 року український зверхник гостро-ревниво сприймав бажання батьків його улюблениці віддати її заміж за сина реєнта Генеральної військової канцелярії Василя Чуйкевича Семена. Він фактично не дав згоди на їхній шлюб.