Різун Богданович - Беру свої слова назад

Півбіди, якщо б ці поодинокі осередки були зайняті стрільцями. Обійшлися б без відхожих рівчаків. Так немає ж. Дивізії розташовувалися в місцях постійної дислокації - у військових містечках. І що накажете робити, якщо завтра війна? Підняти дивізії по тривозі і гнати їх бігом на 20, 30, 50 кілометрів до своїх одиночних і парних стрілецьких осередків? Під мінометним обстрілом?

Якби дивізії далеко від кордону знаходилися. Хоча б за десять кілометрів. Або за двадцять. Але вони біля самих кордонів. Вони під вогнем з першого моменту війни. Можливості зайняти свої жалюгідні одиночні й парні осередки у них не було жодної.

Наші геніальні стратеги явно розраховували не на вогонь батарей, не на траншеї, не на ряди колючого дроту і не на мінні поля, а на масовий героїзм.

Після війни Жуков валив провину на нашого непохитного солдата: війська були нестійкі! Війська впадали в паніку!

Захисникам жуковської мудрості на пам'ять: необстріляні війська впадають у паніку тільки в чистому полі під раптовим ударом. Якщо війська знаходяться в траншеях, то з чисто психологічних причин вони не втікають, а стійко боронять свої позиції. Бо в траншеї людина відчуває себе в більшій безпеці, ніж на відкритому просторі. Повзе на тебе танк з гарматою, наведеною прямо в душу,- це сприймається з траншеї зовсім не так, як в чистому полі. Навіть гуркіт бою в траншеї сприймається інакше: і кулі не так страшно свистять, і осколки верещать дружелюбніше. Якщо раптовий удар застав необстріляного солдата в чистому полі, то для нього порятунок втечею - один з варіантів. Якщо ж раптовий удар застав його в завчасно викопаних польових укріпленнях, то для того, щоб втекти, солдату треба з безпечної траншеї вискочити на відкритий простір під вогонь, під снаряди, міни, бомби, осколки і кулі. Під танкові гусениці. Бігти для нього - гірший варіант, ніж сидіти в окопі. Якщо ж основна маса не рванула з позицій, то скоро хтось почне стріляти по противнику. За ним - й інші.

І коли Жуков викривав доблесні дивізії Червоної Армії і звинувачував їх у боягузтві і нестійкості, треба було запитати, а що зробив начальник Генерального штабу для того, щоб війська не впадали в паніку? Що він зробив для того, щоб гарантовано забезпечити стійкість військ у перших оборонних боях?

Був у районі Бреста ще й укріплений район. У стадії будівництва. Він мав першу позицію і другу. «Перша позиція будувалася по східному березі річки Західний Буг і відтворювала накреслення його русла. У червні 1941 року велося будівництво споруд тільки на першій позиції укріпрайону. В глибині цього району будівництво споруд ще не починалося. Смуга передпілля, внаслідок того, що споруди будувались по березі річки, не створювалася» (Л.М. Сандалов. Перші дні війни. С. 45). «Будівництво довготривалих споруд і роботи польового посилення укріплених районів на багатьох дільницях проводилися безпосередньо вздовж кордонів на очах у німецьких прикордонних застав. Бетоновані точки та дзоти першої позиції проглядалися з німецьких спостережних пунктів» (Там само. С. 12).

Далі можна цитату не продовжувати. І не треба буйної уяви, щоб уявити, що сталося рано вранці 22 червня 1941 року.

Противник знав, де саме будуються ДОТи, знав точне розташування кожного з них, знав сектори обстрілу кожної амбразури. Перед дотами не було смуги передпілля: ні колючого дроту, ні мінних полів. ДОТи на додачу до всього не були зайняті військами. Не треба бути геніальним стратегом, щоб зрозуміти: в разі раптового нападу противник на човнах переправиться через річку і захопить ДОТи до того, як радянські солдати прокинуться по тривозі і встигнуть до них добігти. Від казарм шлях неблизький. Іноді й до десятка кілометрів.

Ґудеріан згадує «Берегові укріплення вздовж річки Буг не були зайняті російськими військами».

На інших напрямках - як під Брестом. «ДОТи перед Граєво виявилися без особового складу і були захоплені ворожими диверсантами» (Р.С. Ірінархов. Західний особливий. С. 183).

Вельми важливо, що в укріплених районах не було польового підсилення, тобто не було звичайної піхоти, яка сидить в окопах і траншеях між дотами, попереду і позаду них. ДОТ - це страшний крокодил. Але якщо сісти крокодилові на спину, то він не вкусить. ДОТ має мертві простори, які не прострілюються з його амбразур. Тому ДОТи будуються групою. Мертві простори одного перекриваються секторами обстрілу другого і третього. Якщо ж один ДОТ зайнятий гарнізоном, а сусідні порожні або взагалі не готові, то ми ризикуємо опинитися в ситуації крокодила, на спині якого сидить дядько з сокирою. Якщо ДОТ один, то ворожі сапери можуть підійти з непрострілюваного напрямку, встановити на даху звичайні або спрямованої дії заряди або димовими шашками вентиляцію забити. Сапери взагалі на вигадки мастаки, на багато хитрощів здатні. Положення можуть врятувати бійці з польового підсилення. Вони відіб'ють ворожих саперів. Але якщо одиночний ДОТ без кругового обстрілу (а таких переважна більшість) не захищений вогнем сусідніх дотів або не прикритий діями хоча б одного відділення стрільців, які діють в окопах і траншеях навколо нього, тоді гарнізону доту краще вийти назовні. Принаймні все навколо видно, на всі боки стріляти можна. Приклад для наочності: «На південь від фортеці, біля сіл Митьки і Бернад, оборонялася 2-а рота лейтенанта І.М. Борисова. Суцільної лінії оборони тут не було, ДОТи стояли поодинці і були недобудовані. Після кількох годин бою вони були блоковані гітлерівцями і підірвані разом з гарнізонами»(Там же. С. 192).