Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Політична активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині — певною мірою у Великій Україні — поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку неабияку роль відіграла діяльність В. Липинського. У своїй праці Szlachta na Ukraine (1909) він констатував позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів»58.

Очевидно, така модель, на його думку, могла знайти своє втілення і в українському варіанті.

Українська монархічна ідея була тісно пов’язана із самостійницьким рухом за відновлення незалежної української держави, що розгорнувся наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст.

На ґрунті зближення соціал-демократичних і консервативних «самостійників» стало можливим проведення в березні 1911 р. кількох нарад українських емігрантів і галицьких діячів у Львові, які порушили питання боротьби за політичну самостійність України. Її ініціаторами поряд з В. Липинським були члени УСДРП А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський.

Від самого початку зібрання в його середовищі усталилися два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який представляв В. Липинський, і «сепаратистичний» («молодоукраїнський») з виразною орієнтацією на Австрію, що його підтримували В. Кушнір і В. Степанківський. В. Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро-Угорщину, лише винятково як тактичний тимчасовий крок.

При цьому не оминули учасники нарад і питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. Обговорювали різні комбінації. Пропонували, наприклад, претендентами на український престол сина німецького імператора Вільгельма ІІ Іоахіма, одного із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда; дебатували також можливість секундогенітури Романових за умови виконання ними українських вимог.

У листопаді 1912 р. за ініціативи А. Жука створено Український інформаційний комітет (УІК), який поставив собі за мету пропаганду ідеї визволення України в європейському світі й зацікавлення нею офіційних діячів Австро-Угорщини та інших держав.

У грудні 1912 р. В. Липинський у Кракові випрацював проект «Меморіалу до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі»59, який мав за мету організацію боротьби за незалежну українську державу в умовах можливого вибуху світової війни.

На думку В. Липинського, шлях виконання цієї програми полягав в організації «Союзу українських державників (імперіалістів)» — «Союзу визволення України», який мав розпочати в разі вибуху російсько-­австрійської війни літературно-пропагандистську діяльність із втілення в життя запропонованого ним плану, а також увійти у блок з тими партіями, котрі «на підставі спільної мінімально соціальної програми згоджуються підняти масовий рух за політичну незалежність України»60.

Пізніше під час Першої світової війни монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.

У цій платформі зазначено, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою»61.

На цей час припадають перші контакти галицьких політичних діячів із представником династії — ерцгерцогом Вільгельмом, який увійшов в історію під іменем Василя Вишиваного. У складному переплетенні українсько-польських відносин, що склалися в Галичині під скіпетром Габсбургів, Вільгельм несподівано для свого оточення став послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Така позиція не могла не спричинити певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувалися виразної пропольської орієнтації.

Входження до орбіти української політики представника правлячої династії надавало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідери галицького консерватизму обстоювали ідею про більш тісне прив’язання ерцгерцога Вільгельма саме до цього середовища й запобігання його контактам з іншими політичними групами.