Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

В. Липинський зауважував, що на початку своєї діяльності Мазепа, «так само як і деякі теперішні наші провідники народу», проводив «чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежности, котрий був правда вже тоді у нього в серці, але не в ділах»46. Основною метою діяльності Мазепи в цей час було зміцнення авторитарної гетьманської влади й забезпечення невтручання Москви у внутрішні справи України. Досягнути цього можна було лише зберігаючи повну лояльність до російського уряду. Наслідком такої політики було небачене досі посилення гетьманської влади. Так, Даніель Дефо у своїй книжці про Петра І писав: «Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади, й у всякому відношенні був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Августа...»47

Здавалося, що діяльність Мазепи мала свої незаперечні позитивні наслідки для Гетьманщини, яка після Хмельницького постійно потерпала від послаблення влади гетьмана. Однак попри всі здобутки цієї доби, піднесення культури та економічне зростання українське суспільство зазнало тяжкої ідеологічної і моральної деструкції, яка унеможливила національну консолідацію під час антимосковської акції гетьмана.

«Під час довгого періоду свого москвофільства, — зауважував В. Липинський, — і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому період федераційний) він (гетьман І. Мазепа. — Ю. Т .) підрізав коріння у всіх тодішніх “самостійників”, тобто тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього визвольного руху»48. Зазнав деморалізації викоханий гетьманом той клас, до якого він належав, і зрештою весь народ розкладений москвофільством і позбавлений власних національних ідеалів і послідовних державницьких орієнтирів.

Як наслідок, коли гетьман І. Мазепа, «бажаючи бути честним з собою і примушений ходом подій, сам став на шлях “самостійності”, — зауважував В. Липинський, — то статечне “городове” козацтво, котре одно могло тоді (а може й тепер) рішити про долю України, бачучи заподіяну ним до того часу національній справі шкоду, йому не повірило і за ним не пішло»49.

В. Липинський наголошував, що справа Мазепи мала бути програна, а збитий з пантелику власними провідниками і московськими зайдами український народ «більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю»50.

Лідер українського консерватизму глибоко переконаний, що ідеали національної свободи й національної солідарності не можна підмінювати жодними іншими гаслами, навіть найпривабливішими (на кшталт більшовицького — «земля селянам»). Ці ідеали потрібно оберігати і плекати в усіх класах і верствах народу, як це роблять англійці, німці, французи, усі великі європейські народи.

Здобути волю для України неможливо, причепивши її «державний та національний віз» до привабливих, здавалося б, валок «всесвітньої революції», «Інтернаціоналу» чи то «Антанти». «Тільки величезним моральним зусиллям, — зазначав В. Липинський, — тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх — людське життя»51.

Аналізуючи добу гетьмана Мазепи і трагічний фінал діяльності «цього страдника патріота», В. Липинський підкреслював, що «провідникам народу» ні в якому разі не можна «жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів52.

Ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти й після Полтавської катастрофи. Вона відродилася в період гетьманування Кирила Розумовського і мала забезпечити продовження козацької державності. Ще за життя Катерини ІІ серед українських політиків постала думка передати гетьманську булаву великому князю Павлові Петровичу, і тим самим зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася при Павлі І у той спосіб, що син імператора — великий князь Костянтин — мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому А. Гудович53. Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі.