Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Переконливим підтвердженням, що саме таким чином Іван Мартинович прагнув визначити місце своїх учорашніх союзників, служить той факт, що в статтях, переданих у Москву через воєводу К. Хлопова, він порушував перед царем клопотання стосовно заборони низовикам зноситися з царським урядом безпосередньо, минаючи гетьмана: «...щоб запорожці їздили про все до нього , гетьмана, а без гетьманського дозволу до Москви б не їздили». Тобто новообраний регіментар, що перебрав владу до своїх рук, передовсім уміло маніпулюючи гаслами обмеження старшинського всевладдя та гетьманського авторитаризму, добивався того, чого свого часу прагнув досягти гетьман Виговський. Намагання наслідувати Виговського вбачається і в інших діях Івана Брюховецького — не даремно ж дещо пізніше лівобережний правитель заявляв, що «буде все так , як було при Виговському».

Прагнення гетьмана зміцнити свою владу змушує його «забути» і про свої взяті напередодні елекційної ради зобов'язання щодо розширення меж міського самоврядування, гарантування міщанам невтручання козацької адміністрації в справи, віднесені до компетенції магдебургій, тощо.

В окрему, досить важливу і вкрай делікатну проблему суспільно-політичного життя Гетьманату виливається питання взаємин гетьманського уряду з православною церквою. Отримавши під час переделекційних перегонів важливу допомогу від духівництва, зокрема тієї її частини, яку очолював місцеблюститель Київської митрополії, Брюховецький, зважаючи на надані напередодні обіцянки, на перших порах свого гетьманування змушений демонструвати особливу приязнь як по відношенню до єпископа Мефодія, так і духівництва загалом. Так, зразу ж по завершенні Ніжинської ради він видає ряд універсалів, якими підтверджує старі та надає нові майнові пожалування цілому рядові лівобережних монастирів: Максаківському, Макошинському, Лубенському, Мгарському, Чернігівському, П'ятницькому, Канівському тощо. Водночас Брюховецький намагається позбутися втручання єпископа Мефодія у світські справи. Так, уже 17 серпня гетьман під час розмови з воєводою стольником Хлоповим висловив побажання, щоб Олексій Михайлович з метою «учинення в цьому краї міцності людям і містам , аби прислав до Києва зі своїх богомольців кого-небудь в митрополити»! Вбивчою для свого вчорашнього союзника й покровителя була аргументація цього клопотання: «...у цих краях духовний чин навчений латинської грамоті і в них, латинських, є прозяб велика, скільки до церкви християнської не прилучаються, скільки до римського костьолу, а Мефодію єпископу митрополитом бути не можна; якщо він учиниться митрополитом, то буде в Малоросії неспокій».

У другій половині вересня він відправляє до Москви генерального обозного Івана Цесарського та київського полковника Василя Дворецького, доручивши їм допровадити козацьких старшин та ігумена Мгарського монастиря Віктора Загоровського, які визнали себе винними у співпраці зі « зрадником » Якимом Сомком. Одночасно гетьман зобов'язує послів під час переговорів з начальником Малоросійського приказу боярином Петром Михайловичем Салтиковим від імені гетьманського уряду порушити питання про призначення Київським митрополитом московського церковного ієрарха. Більше того, вони мали рекомендувати керівництву російського зовнішньополітичного відомства не відпускати з Білокам'яної дітей нинішнього місцеблюстителя, оскільки він має намір одружити Луку на полячці, аби отримати багатий посаг (старший син єпископа Мефодія, Лука, перебував у Москві ще з 1659 р., а молодший — Костянтин був переправлений батьком на навчання влітку 1663-го). Посли повинні були акцентувати увагу на користолюбстві єпископа Мефодія, зокрема на привласненні ним коштів, виділених царем на ремонт Софійського собору в Києві, а також намаганні вплинути на пом'якшення вироку Якиму Сомкові та Василю Золотаренкові в надії отримати від них щедру матеріальну винагороду. Через послів гетьман інформував московські кола й про те, що напередодні Ніжинської ради місцеблюститель нібито вимагав від нього, аби він подарував йому табун коней чи... одружився на його доньці, а «за це єпископ учинить його на раді повним гетьманом , а самому єпископу бути б київським митрополитом».

Допоки на Лівобережжі звучали останні акорди довготривалої і вельми драматичної п'єси під назвою «Вибори гетьмана », на правому березі Дніпра завершувалась підготовка до широкомасштабного воєнного вторгнення на « Задніпров'я ». Чому широкомасштабного? Тому що на відміну від попередніх років, коли під проводом якогось полковника в ранзі наказного гетьмана Дніпро форсували переважно по декілька правобережних козацьких полків, поміч яким надавали відділи татар або ж, в окремих випадках, одна-дві коронні хоругви, цього разу очолити похід лаштувався особисто король Ян II Казимир. А під свої знамена монарх мав намір зібрати всі наявні на той час у Речі Посполитої сили — і коронні війська, і литовські полки та корогви, і козацькі полки правобережного гетьмана Тетері. Сподівався король уже звично для практик попередніх років скористатись і військовою допомогою Орди.