Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Бєлгородський воєвода князь Ромодановський зі свого боку скаржився, що Сомко в категоричній формі поставив вимогу: «...з Гадяча і з інших міст воєвод вивести». Крім того, як видно з інших джерел, Яким Сомко пропонував відмінити передбачений угодою 1659-го судовий імунітет козацьких старшин, котрі користувалися особливою ласкою царя, а також заборонити полковникам взаємини з царською адміністрацією «мимо гетмана». Було запропоновано створити інститут постійного царського представництва при гетьманові, аби регіментар міг оперативно приборкати будь-які прояви свавілля з боку окремих полковників. А якщо б хтось не бажав втихомирюватися, гетьман міг скарати його на смерть: щоб «дивлячись на те , іншим не кортіло».

Отож, коли 6 лютого 1663 р. Олексій Михайлович видав указ про скликання на Лівобережжі Генеральної ради для обрання гетьмана та інших « государевих справ », Москва свій вибір уже зробила. І ставка була зроблена не на Сомка чи Золотаренка, а на Брюховецького. Відтак варто було лише кошовому заявити, що він побоюється їхати до Ніжина на раду із-за загрози нападу з боку вірних Сомкові козаків, як йому було виділено для охорони загін царських ратників. А Олексій Михайлович у власноручному листі до воєводи Ромодановського промовисто зазначив: «...берегти накріпко , щоб Брюховецького не втратити , а він насправді вірний».

Якщо вірити реляції князя Данила Степановича Велико-Гагіна, офіційного уповноваженого царя при обранні гетьмана на Генеральній військовій раді (відомій в літературі як «Чорна рада»), скликана на 17 червня 1663 р. в околицях Ніжина рада пройшла чинно, без ексцесів, у відповідності з царським указом. Насправді ж гетьманське обрання разюче різнилось із тією ідилічною картиною, яку намалював у своєму посольському звіті царський окольничий. Вибори відзначалися неабиякою напругою, були відмічені численними ексцесами та протистояннями, у тому числі й силовими протиборствами — із застосуванням зброї та людськими жертвами. І, як зазначає анонімний автор «Краткого описания Малороссии », лише після кривавої бійні на раді 17 червня, коли наказний гетьман Сомко висловив царському окольничому своє роздратування ситуацією та навіть пригрозив поскаржитись з цього приводу самому государеві, князь Велико-Гагін, « оскорбившись », наказав Сомку, Золотаренку «с товарищи их явитись », а коли ті «как скоро пришли, тот час коне и оружне и одежду от оних поотбирано, а самих с людми их за караул взято». І власне, уже після цього і «намалювалась» ідилічна пастораль — Велико-Гагін з єпископом Мефодієм і зі свитою, « под охраной протазанщиков», вийшли на середину козацького кола. Туди ж вступив і Брюховецький у супроводі вірних йому полковників, сотників, отаманів й осавулів. А як тільки шикування завершилися, Брюховецького відразу ж проголосили гетьманом: «...обрали тихо и безмятежно всеми волными гласы...»

Переконлива перемога, здобута прибічниками Івана Брюховецького на раді під Ніжином, неминуче мала позначитися на характері суспільно-політичних відносин на Лівобережжі та принципових засадах взаємовідносин Лівобережного Гетьманату з Москвою. Адже мало того, що в погоні за булавою претендент щедро роздавав карт-бланш запорожцям, єпископу Мефодію, представникам царського уряду, рядовим козакам і посполитам Лівобережжя, обіцяючи в разі перемоги переглянути існуючий механізм влади, обмежити всевладдя старшини, стримати майнові апетити новонародженого панства тощо. Задекларований Брюховецьким курс на реанімацію інституту загальної, або «чорної» Генеральної ради — як найвищого розпорядчого органу Війська Запорозького, — зруйнував і до того не вельми тривкий спокій у суспільстві, сприяв подальшій ескалації охлократичних настроїв. А крім того, посилив становище місцеблюстителя Київської митрополії та представників уряду царя Олексія Михайловича в Україні.

Найпершими ж ознаками зміни політичного клімату в лівобережній частині Війська Запорозького стало кардинальне оновлення персонального складу старшинського корпусу, насамперед його горішньої частини. Уже 18 червня за наказом окольничого Велико-Гагіна було взято під варту наказного гетьмана Якима Сомка, полковників ніжинського Василя Золотаренка, переяславського Опанаса Щуровського, чернігівського Оникія Силича, київського Семена Третяка, іркліївського Івана Папкевича, лохвицького Степана Шамрицького, прилуцького Дмитра Чернявського, а також військових писарів Хому Тризнича та Михайла Вуяхевича, сотника Івана Горобея, осавулів Семена і Прокопа Калуженських та інших старшин. У поясненні, відправленому до Москви, необхідність арешту старшини мотивувалася тим, щоб вони «за Дніпро не пішли» і звідтіля «на черкаські міста війною не прийшли». Із чинних старшин на момент проведення Ніжинської ради полкові уряди зберегли за собою лише ті, які засвідчили Брюховецькому свою приязнь ще з осені 1662-го: гадяцький полковник Василь Шиман-Німанський, миргородський Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем'ян Гуджол. Кардинальним чином обновився й персональний склад генеральної старшини. За незначними винятками, перші ролі в оточенні Брюховецького стали відігравати люди, які до того часу або зовсім не були відомі широкому козацькому загалу, або перебували на другорядних ролях.