Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Ця першотравнева демонстрація була наочним прикладом того, як у Радянському Союзі міф завжди обертався реальністю, а реальність розчинялася в міфі. Ця демонстрація була жорстко контрольованою, але в світлі ясного ранку було легко уявити, що це й справді стихійний прояв народної підтримки режиму.

До створення Радянського Союзу було загальновизнаним, що єдиним способом перевірки наукової гіпотези є практичний досвід. Однак разом зі спробою трактувати марксизм-ленінізм як науку ситуація змінилася. Замість порівняння ідеології з дійсністю, що піддається спостереженню, дійсність почали фальсифікувати, щоби вона узгоджувалася з ідеологією, і цей процес цілком відповідав певній космології, де будь-які поняття, здобуваючи своє незмінне значення аж ніяк не з трансцендентної сфери, тлумачилися лише як віддзеркалення мінливих «потреб» робітничого класу.

Цьому режимові вдалося створити фіктивний світ тому, що він мав справу з народом, який носив у собі потаємний страх, і тому боявся відкрито висловлювати свою незгоду. Те, що більше не існувало масового терору, не мало значення. Кожний громадянин знав, що вільне висловлення власної думки карається, й цього було достатньо для впливу на поведінку людей у країні, де за відсутності гарантованих прав кожен відчував себе залежним від милості влади.

Коли цей режим у 1987 році випустив на волю політичних в’язнів, люди й справді почали позбуватися страху. Як наслідок, світ облудної видимості, що породжувала ілюзію одностайності, почав потроху руйнуватись, а зрештою і валитися, що робило його крах, як і крах системи, якій він був опорою, практично неминучим.

Ілюзію одностайності створювали в кожному радянському місті. Ми з Ендрю Нагорські, кореспондентом часопису Newsweek , вийшли з вокзалу і пішли через площу до готелю «Вологда». Зареєструвавшись і розпакувавши речі, ми вирушили на прогулянку містом, в якому поєднувалось старе й нове. Бетонні п’ятиповерхівки межували з напіврозваленими рубленими будиночками в оточенні беріз і високих бур’янів. Приблизно за десять хвилин ми дійшли до середмістя, яке нагадувало розважальний парк початку XX століття — вздовж головної вулиці стояли магазини з овальними вітринами, прикрашені рельєфами та колонами. Втім, цього недільного ранку центр був майже безлюдний, тож ми вирішили взяти таксі до Кирило-Білоцерковського монастиря, розташованого за дві години їзди. Звідти ми поїхали до Кирилова, відокремленого від монастиря невеличким парком.

Відвідати Вологду ми вирішили ще й тому, що вона була батьківщиною вологодського масла — найкращого в Радянському Союзі, й звідси було логічно писати про дефіцит продуктів у Росії. Крім того, люди північної Росії були відомі своєю терплячістю, і ми хотіли подивитися, чи не втрачають вони цієї терплячості в ситуації, яка вочевидь погіршувалась.

У Кирилові ми пішли однієї з вулиць, аж поки не натрапили на неохайну двоповерхову цегляну будівлю торговельних рядів. Ми зайшли до крамниці, над якою була вивіска «М’ясо». Там у напівтемряві стояли в довгих чергах жінки з авоськами, а на прилавках не було ніякого м’яса — лежали лише великі брили замороженої тюльки. На прилавку з маслом масла також не було — лише кілька пачок маргарину.

Я спитав у літньої жінки в черзі, чи можна тут купити масло.

«Масло? — перепитала вона, дуже здивувавшись. — Яке масло? Масла немає».

Раптом десь позаду нас хтось вигукнув: «Хто сказав, що немає масла?» Старенька, з якою я розмовляв, зблідла, а я став записувати, що відбувається. «Що Ви пишете?» — спитав чоловік у чорній шкіряній куртці, який тепер стояв між нами.

«А не пішов би ти?» — запропонував я з роздратуванням.

«Я зараз міліцію покличу», — сказав він, розлютившись. І, повернувшись, вийшов із крамниці.

Ми знову спробували поговорити зі старенькою, але тепер вона була налякана. «Я нічого не знаю», — сказала вона.

Ми пішли до овочевого магазину, де не було свіжих овочів, лише морква у великих контейнерах, капуста, цибуля та буряк. Ми стали дивитися, кого б розпитати, аж тут до магазину зайшов ще один чоловік у чорній шкіряній куртці. Щоб уникнути нової сутички, ми вирішили піти.

Надворі починало сутеніти. Над довколишніми полями засніжило, стало холодніше, в небі західне сонце окреслювало помаранчевими контурами темні хмари. Ми пішли далі вулицею, більше схожою на потік багнюки, й прийшли до молочної крамниці, де люди з бідонами стояли в черзі за розливним молоком. Я спитав стареньку із черги, чи можна в цій крамниці купити масло.