Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

У другій реальності землею Донбасу продовжують бігати діти. Катаються на велосипедах. Ходять до школи. Додому повертаються робітники з заводу. У вікнах загорається світло. Працюють магазини. Рухаються автівки. Здається, що продовжується звичайне життя, якби не одне «але». На околицях міст гуркотить. Цей гуркіт — не грім, не випробування і не навчання. То рвуться справжні військові снаряди. А люди звикли до війни. Втомилися боятися смерті.

За розбитою інфраструктурою індустріального міста Яна намагалася розгледіти його колишню красу. Мріяла, щоб знову в кожному населеному пункті замайоріли жовто-блакитні українські прапори. Вона бачила напіврозтрощені будинки, поруч із якими гралися діти. Знівечені будівлі, перші поверхи яких забиті дошками на випадок обстрілу. З вулиці вікна у школах закривали мішками з піском. А всередині продовжувалося навчання.

Покинуті великі дев’ятиповерхівки стояли на розкуйовдженій снарядами землі. За вікнами, які тепер зіяли дірами, колись жили люди. Там вирувало життя. На стінах залишилися старі фотографії та картини. На підлозі розкидані речі й іграшки. Вщент стерте з лиця землі селище Широкіне. Тепер там гуляє лише вітер. Яна розуміла, що колись закінчиться війна, інфраструктура буде відновлена, дороги — відбудовані. Виростуть нові будівлі. Не повернуться лише люди, які загинули на Донбасі.

Яні випала можливість особисто спілкуватися з військовослужбовцями, які по шість—вісім місяців знаходилися на Сході, не залишаючи свої бліндажі й окопи. Жінку вражала висока сила духу цих солдатів. Хлопці кожного дня виконували одні й ті ж завдання. Підйом. Вартування. Бій. Відбій. Часто для спілкування не було жодної живої душі. Навколо — лише пташки і польові щури. Солдати виконували свій військовий обов’язок. Жалітися? Втікати? Це не про них. Люди навчилися виживати у найскладніших умовах. Щодня піднімаючи не лише український прапор над позиціями, а й — бойовий дух. Історій мужності на війні багато. Часто вони обростають легендами, переходячи з вуст у вуста. Але розповідати про них ніколи не набридає.

Яна згадує, як одного разу під час обстрілу всі сховалися в укриття. Навколо страшенно гуркотіло. Залишився тільки один зв’язківець, який продовжував робити свою справу. Всі кричали та махали йому, аби він ховався. Але юнак продовжував вести свою лінію, спокійно відповівши: «Не буде зв’язку — не буде нічого».

Авдіївка. 72-га бригада. Вражають юнаки, які відмовляються їхати працювати в місію за кордон. Бійці воліють бути разом на полі бою, поруч зі своїми побратимами.

Особливою увагою користуються морські піхотинці. Жителі Маріуполя сплять спокійно, навіть коли лунають сильні обстріли. «Чорні берети» не пропустять ворога ні на крок ближче. Бути «чорним беретом» — це бути більше ніж солдатом. Це бути більше ніж просто командиром.

Завершувалися іспити на отримання звання «Чорного берета». Знесилені юнаки після виконаних навантажень завершували свій марафон із важкою дерев’яною колодою на плечах. Разом із ними йшов і їхній командир, бо у «чорних беретів» — один за всіх і всі за одного!

Водіно. Маріуполь. Саме сюди Яна разом із групою приїхала для зйомок нового сюжету. Морські піхотинці. Інтерв’ю. Перед Яною стояли два юнаки — вісімнадцяти і двадцяти років. Що могло юнаків, фактично дітей привести у саме пекло країни, на справжню війну? Туди, звідки ніколи не буває вороття? У відповідь Яна почула слова, після яких на очі навернулися сльози: «Я — справжній чоловік. Я прийняв рішення захищати свою країну від ворога. Хто, якщо не я?»

Світлодарська дуга. Напівзруйнована школа. Кожного дня серед уламків лунає музика. Це військовослужбовець — колишній музикант — проводить уроки музики для горстки школярів.

Кулеметник, який не змикає очей усі двадцять чотири години на добу, бо вогнева підтримка — це його головне завдання.

Поранений, який дивом вижив після того, як у бліндаж потрапив снаряд. Хлопець був упевнений, що його врятувала маленька іконка, яка згоріла вщент, зберігши життя всіх присутніх в окопі.

«Я з військових грошей не беру», — відповіла жінка-швачка, до якої Яна звернулася з проханням підкоротити свій військовий кітель. Справа була у Краматорську. І як Яна не намагалася дати гроші, жінка відмовилася. Вона стояла у вишиванці, лагідно посміхаючись і радіючи. У той момент Яна зрозуміла, що буде боротися за кожне серце. Боротися за всіх і за кожного. За кожного жителя Донбасу, якого потрібно повернути на бік України перш за все інформаційно.