Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Навколо помирали люди, голосно гриміла артилерія, Донбас починав кровоточити. Проте Олена не злякалася, а бажання допомогати іншим підштовхнули до навчання. У Талліннському військовому інституті жінка отримала нову освіту — військовий парамедик. Жадібно хапаючи нові знання, які миттєво розкладалися у голові по поличкам, Олена ставала іншою. Ніжна та лагідна у мирному житті, красива і кокетлива жінка гартувалася, наче сталь, на полі бою. Ще з дитинства Олені подобалася військова справа. Захопленими очима дівчинка дивилися на свого дядька — воєнного льотчика — і двох двоюрідних братів-військово­службовців. На відміну від своїх однолітків, бачила себе не чарівною принцесою, а сильним Робін Гудом. Змалку вміла постояти за себе, завжди боролася за правду. Але доля взяла паузу і відстрочила військову справу. Усьому свій час — на дівчину чекали навчання, модельна кар’єра, материнство і власна маленька справа.

А коли настав час, красива модель стала військовим парамедиком і знайшла нову себе у полку спеціального призначення Національної гвардії «Азов». Основне завдання — надавати медичну допомогу на першій лінії фронту, відправляти поранених у жовту зону. А ще повідомляти рідних про загиблих, що стало чи не найважчим. Перший час Олена була єдиною жінкою у медпункті, який знаходився в епіцентрі воєнних дій. Життя на фронті завжди важке, особливо для жінок. Та коли в країні починається війна, вони забувають про свою стать. Багатьом жінкам доводилося власноруч шити собі військову форму і докладати вату у взуття. Проблеми жінок не хвилювали генералів, які відсиджувалися у мирному Києві.

Олена не приховує, що їй було страшно й моторошно. Але вона не дозволяла собі проявити слабинку. Не давала собі такого права навіть тоді, коли гинули побратими. Розуміла, що її власний приклад був взірцем мужності. Не панікувала й не показувала страху, хоча всередині все тремтіло. І лише залишившись на самоті, давала волю сльозам, зрошуючи подушку солоними ріками. Дивлячись на відважну жінку, солдати навзаєм трималися хоробро. Ніжні руки Олени врятували сотні бійців. Тендітна, маленька жінка вагою у сорок шість кілограмів витягувала з поля бою стодвадцятикілограмових чоловіків. Олені вдалося зберегти сотні життів, але не власне здоров’я. Жінка працювала на першій лінії обороні, тож обстріли були частими, а з ними й контузії. Та нічого не минає безслідно. Дуже скоро після закінчення служби Олена відчула на собі всі наслідки участі у бойових діях.

Олена згадує Широкіно. Перед наступом прийшов наказ зібрати особисті речі, підписати їх і виключити мобільні телефони. Командири не приховували, що п’ятдесят процентів складу не повернеться назад. Медики майже не спали. Рятували лише кава і цигарки. Велика кількість поранених йшли безперебійним конвеєром. Коли тривав наступ, не спали по кілька діб. Відпочинок і війна — це несумісні речі. У кожного медика виникає момент, або, як говорять, з’являється такий поранений, після якого приходить розуміння того, що кожен має займатися своєю справою. Власне призначення на той момент Олена бачила саме у парамедицині. «Очі бачать, а руки роблять», — так вважала жінка. Емоції, страх, переживання відкидалися на потім.

Повернувшись до мирного життя, Олена мала доводити правдивість своїх поранень та участі в АТО бюрократичній системі країни і чиновникам-щурам. А вони, посилаючись на давній термін заяви, закривали двері. У свій бік Олена чула: «Ми тебе туди не посилали». Лише через три роки було отримане вистраждане посвідчення «Учасника бойових дій». Маленька книжечка начебто підтверджувала участь у війні, однак не надавала особливих переваг. У метро відмовляли у безкоштовному проїзді, посилаючись на те, що молода жінка купила собі цей документ. «Занадто красива для ветерана війни», — звучало із вуст контролерів. Олена зрозуміла, що війна була набагато щирішою і простішою, ніж мирне життя. На фронті є лише свої та чужі. Цінується кожна хвилина життя, бо «чорна з косою» завжди поруч. Бойові побратими завжди готові захистити й підтримати.

Адаптація до мирного життя проходила важко, хоча і допомагали близькі люди. З жорсткої Олена поступово перетворювалася на ніжну, зі знервованої — на спокійну, з різкої — на м’яку й терплячу. Здавалося, що все налагоджується, коли почалися проблеми зі здоров’ям. Жінка втрачала свідомість, носом ішла кров, німіли кінцівки, боліла голова. Лікарі сумно розводили руками і ставили страшний діаг­ноз: ушкодження головного мозку внаслідок контузії. Також постраждали зір, слух і мовлення. Під час одного з приступів друзі силоміць направили Олену до лікарні. Жінка потрапила в Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни. Великим здивуванням і водночас полегшенням стало перебування у цьому госпіталі. Сучасне обладнання, професійні лікарі та ставлення, сповнене великої поваги. Олена мала окрему кімнату, а прогулянки серед столітніх сосон зцілювали душу й тіло.