Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Слухаючи свист шаблі, крик, а потім — постріл, молодий юнак дивився, як одним за одним гинули бійці. Один, другий, третій… Аж ось, як черга вже була так близько й до нього, невідома сила зірвала вісімнадцятилітнього хлопця з місця. І він, не пам’ятаючи себе, пере­скочив через височенний паркан, який відділяв життя від смерті. Почувся свист куль. Маруся відстрілила юнаку пальця на нозі, але це була невелика втрата порівняно з життям.

Перегортаючи сторінки роману Василя Шкляра, Маруся Звіробій не могла відірватися від чтива. Адже прагероїня книги Маруся Соколовська виявилася землячкою тієї славнозвісної Марусі, яка майже рік, із кінця 1918-го по листопад 1919 року, тримала під контролем територію нинішнього Радомишльського та частину Черняхівського районів теперішньої Житомирської області.

Але читаючи ці сторінки в 2015 році на своєму добровольчому полігоні поблизу Ірпеня, Маруся Звіробій лише дивувалась, що сьогодні має того ж самого ворога і бореться з ним на тій самій території, де і її прагероїня, але найцікавіше мало бути попереду, коли доведеться рік готувати десантників на батьківщині своєї героїні, в Житомирі. Маруся Звіробій ще не знала, що наступного року вона готуватиме бійців... саме там.

Олені запам’яталась та історія, яка про себе ще нагадає.

Маленька Оленка дуже любила книжки, товсті і без картинок. У батьківській бібліотеці до її рук потрапляли далеко не дитячі книжки про війну та про партизанів. Так у підсвідомості дівчинки з’явився інший світ, у якому кожен має ставати на захист своєї держави.

Уже в дорослому віці Олена стала членом військово-історичного клубу, це сталося за кілька років до початку сучасної війни. Під час розмов з ветеранами відкривались страшні незрозумілі речі, як одні люди могли так знущатись над іншими. І це були питання без відповідей.

За своє свідоме життя, повз пресинг системи пропаганди в школі й в країні, наша героїня все ж змогла полюбити свою Україну, завдяки віршам Шевченка та Лесі Українки, які вона любила читати змалку. Хоча завжди була зваженим патріотом та не мала ненависті до інших націй. Через шкільне виховання того часу російською мовою розмовляла навіть краще, ніж українською, і до життя в країні ставилася дуже лояльно. Доки не стався вибух у свідомості, доки не почали розстрілювати Майдан 2014 році.

Олені довелося пробудитися 18 лютого 2014 року на Майдані. Тоді її свідомість змінилась. І вона в розпачі запитувала себе, чому й досі не приймала участі в житті України. Бо тепер зрозуміла, до чого приводить громадянська інертність. Живий, гарячий, пульсуючий Майдан зарядив її новою енергією, яка розносилася о артеріях кожного, хто приймав у ньому участь. Феномен Майдану ще довго будуть обговорювати і вивчати історики, психологи, політики. Майдан наповнив Україну кров’ю, насиченою новим киснем волі та братерства. Саме на Майдані кожен із українців трансформувався у нового громадянина, здатного покласти життя за співвітчизника. Хіба можна здолати країну, в якій кожен готовий померти один за одного? Добровольці йшли на фронт помирати за мирних громадян. Мирне населення об’єднувалося для допомоги українській армії. Люди залишали свої звичні справи і намагалися бути корисними у ці непрості для України часи. Майдан став епіцентром трансформації колективної свідомості українського народу. Явище Майдану з’явилося саме тоді, коли виникла небезпека для української нації.

Неочікувано Батьківщина Олени теж опинилася в небезпеці, як і в тієї героїні, про яку вона колись читала. Коли в Києві засвистіли кулі над мирними громадянами, Олена, не роздумуючи, не маючи військової освіти, незважаючи на непрофільний цій ситуації диплом з видавничої справи, організувала добровольчий полігон та зібрала біля себе інструкторів, які почали навчати мирних громадян військових дисциплін. Вже за кілька місяців ми мали анексований Крим і ще за місяць — війну на Донбасі. Полігон працював у цілодобовому режимі вже для бійців, які мали виїздити на фронт.

Олена не боялася нічого, ні своїх зрадників, ні ворожих засланців, які їхали прямо до неї на полігон, маскуючись під цивільних. Вона знала, що її життю загрожує небезпека, але охоронці за нею не встигали. Вдома родину теж охороняли бійці. Жінка розуміла ризики, але не збиралася зупинятись.

Якось, працюючи в колі побратимів над черговими завданнями, друзі з козацької сотні Майдану порівняли непримиримість і безстрашність Олени… з махновською Марусею, от тобі й зустріч! От так Олені дали її перший позивний — Маруся, а червоно-чорна братія добровольців дала ще один позивний — Звіробій, так і народилася в історії України Маруся Звіробій.