Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

Своє відновлення Катерина шукає біля води. Вода лікує і змиває напругу. Жінка навчилася плакати, бо зрозуміла, що сльози — це добре. Тепер вона не може стримано дивитися мелодрами й обов’язково плаче. А ще найкращим джерелом натхнення для Каті є «її хлопці». В їхніх очах жінка бачить результати своєї праці. Стомлена і ви­снажена вона повертається зі своїх бойових позицій. Багато обдумує і довго мовчить. Але організм швидко відновлюється, і Катерина знову повертається у зону АТО. А там на неї завжди чекають.

Емоції війни — суперечливі. Вони можуть бути як негативними, так і позитивними. Війна стала частиною нашого життя, і ми не можемо це заперечувати. І кожного з нас вона рано чи пізно торкнеться. Когось — більше, когось — менше. Тому ми маємо бути готовими до знайомства з війною. Ми повинні вміти з цим жити. Впоратися з різними ситуаціями — взяти у руки зброю, прийняти участь у бойових діях, вистрілити у ворога, пережити власну травму чи втрату побратима, підтримати чоловіка і дочекатися його з війни, повернутися з війни й жити в мирі, адаптуватися до нового світу й бути готовим повернутися назад. І хоч теоретичні знання можуть і не знадобитися, але вони мають бути. Як говорять, «praemonitus praemunitus», що в перекладі латині означає «попереджений — значить озброєний».

« Ось уже летить на коні, попереду свого загону отаман Маруся. Над її шапкою розвивається шлик із надписом «Смерть ворогам України».

Це вам не Орлеанська Діва, котра воювала іконкою.

Маруся доводила свою правоту кулею ».

Василь Шкляр. «Маруся»

Є речі, які неможливо пояснити. У житті не буває випадковостей. Події відбуваються тоді, коли настає час. Нам здається, що ми кудись не встигли чи отримали щось запізно. Але, як кажуть, то у людей запізно, а у Бога — все вчасно. Буває, деякі речі здаються нам чомусь до болю знайомими, а невідомі люди — близькими, наче ми знали їх усе життя. Ми переживаємо звичні відчуття і йдемо шляхом, по якому, можливо, вже колись мандрували. До війни Маруся Звіробій ще не мала цього позивного, її тоді ще називали Оленкою у військово-історичному клубі, де вона вивчала історію Другої світової війни зі слів свідків. І вона знайшла дивовижного свідка, який випадково сплів дві жіночі долі в одну боротьбу.

Олена звернула увагу на заборонену в радянській історії героїню, Олександру Соколовську, яку називали Марусею, а її загін потім більшовики йменували «бандою Марусі». У 1919 році Олександра Соколовська була отаманкою та мала численний загін стрільців, який нараховував 300 кіннотників і 700 піхотинців. Два її брати, що командували цим загоном, загинули. Одного вбили вороги, другого зрадили й вбили свої. Через величезну кількість зрад, бійці не знали, кому довіряти. А родина Соколовських мала найбільший авторитет, тож коли другий брат загинув, усі одноголосно прийняли за командира Марусю, яка до цього вже кілька років поспіль була зі своїм загоном пліч-о-пліч.

Олександра Соколовська народилася в родині священика, за фахом була вчителькою, але бурхливі драматичні події 1917—1919 років покликали на боротьбу за волю України. Коса сховалася під козацькою шапкою, а чудова сукня була змінена на полотняні штани й шевронові чоботи. Якимось дивом у молодій дівчині вживалися дві сутності: красива, чутлива жінка і суворий воїн. Оманлива і спокуслива зовнішність Марусі завжди підігравала їй. Маруся, маючи вже бойовий досвід, легко завойовувала довіру, авторитет і швидко знаходила соратників. І найбільше вражало те, як тендітна рука цієї дівчини була здатна випустити кулю у серце зрадника Батьківщини.

«...То була дівчина із золотою косою, що спадала на ліве плече з-під козацької смушевої шапки. Зодягнута була, як парубок — полотняні штани, шевронові чобітки з острогами, туга омоткана сорочина, підперезана шкіряним паском, на якому щільно сиділа кобура з револьвером. За плечима у дівчини був короткий австрійський карабін, ремінець якого навхрест оперізував її спереду якраз поміж тими пругкими пагорбками, які теж видавали її стать. З маківки сивої шапки конусом звисав червоний шлик, і коли кінь, ще гарячий від бігу, крутнувся на місці, дрібно перебираючи стрункими ногами (чи, може, то вершниця навмисне так його розвернула), Миро прочитав на шлику гасло, написане синім чорнилом: “СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ!”» (Василь Шкляр. «Маруся»).

Олена була вражена розповіддю свого товариша Іллі, батько якого, ще коли був зовсім юнаком, потрапив у полон до «банди» Марусі Соколовської. Її хоч і називали Махно в спідниці, але, на відміну від Нестора Махна, Маруся ніколи не домовлялась із ворогом і завжди була безжальна до нього. Разом зі півсотнею комсомольців батько Іллі був схоплений бійцями загону Марусі Соколовської. Красива бойова командирка власноруч зі своїм помічником проводила розправу над полоненими червоноармійцями. Їх вишикували вздовж паркану. Кожного бійця рубали шашкою, а Маруся твердою рукою робила контрольний постріл із нагана. Один за одним падали обм’яклі тіла, а гаряча кров зрошувала землю.