Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

3 серпня 2014 року, м. Краматорськ, аеродром, штаб сил АТО

Зранку ми нарешті домоглися, щоб нас трохи потренували, тому що із нас чотирьох ніхто толком навіть не тримав у руках автомат. На полігоні було дві групи добровольців. Наша група «Харків» і група «Луганськ» — їх ми бачили вперше, як і вони нас.

— Ви теж від Гордійчука? — запитав я в їхнього старшого.

— Так. Я — «Тренер» — відповів міцний приземистий мужик з похмурим поглядом. Протягнув руку. — «Зоран». Зараз у харківській групі я за старшого. Костя «Вихор» до Харкова за рештою хлопців поїхав. Цікаво, багато у Владімирича таких груп?

— Та, наче ще «Крим» є, але я їх ще не бачив.

Було спекотно. «Тренера» звали Темуром, і він терпляче допомагав нам освоїтися з ПКМ. Видно було, що людина досвідчена, а його бійці виглядали затятими солдатами. Особливо порівняно з нашим молодняком. Практично всі з нас вперше стріляли. І я не виняток. Ми відстрілялися із автомата, кулемета і от-от повинні були почати стріляти із гранатомета, як до полігону під’їхав Ігор Владімирич. Він був на машині, хоча до наших наметів було метрів триста. Видно, поспішав:

— Хлопчики, мене тут призначили старшим на Савур-Могилу, і через кілька годин я вилітаю. Хто готовий летіти зі мною? На дві доби. Побудете зі мною при штабі.

Ми переглянулись. Група «Луганськ» практично в повному складі зголосилась їхати, окрім Гени, котрому терміново необхідно було їхати додому. Натомість наша група явно не відчувала впевненості в собі. Рішення мав прийняти я. Відійшли порадитися:

— Максе, ми ж іще не готові. Перший полігон лише. Та й без Кості лячно їхати.

— Так, я розумію, але я поїду. Хтось із нас повинен із Владімиричем поїхати. Ми ж також його група. Херово буде, якщо від нас ніхто не поїде. Тому я поїду. Хлопці виглядали понурими. Я сказав про своє рішення Гордійчуку.

— Хто зі мною, йдіть збиратися. За дві години виліт, — сказав Владімирич і поїхав із полігону. Я встиг заскочити до нього в машину, щоб не іти спекою. За десять хвилин у намет увірвався захеканий Бистров:

— Братухо, я з тобою. Бля, я себе поважати не буду, якщо ти поїдеш, а я залишуся. Ми ж напарники.

— Серього, якщо не відчуваєш, не їдь. Це нормально. Ніхто на тебе криво не гляне. А я тим паче.

— Ні, ні. Я вирішив. Я з тобою.

— Дякую, брате. Збираємось. Часу мало. Прийшла решта хлопців і трохи зніяковіло спостерігали за нашими зборами. Та і ми нервували. Не зовсім було зрозуміло, що брати з собою «на два дні», а що можна залишити.

У вертоліт за кілька годин до заходу сонця сідали полковник Гордійчук — наш командир і куратор із ГУРа, шестеро добровольців із групи «Луганськ» під командуванням Темура Юлдашева, Сергій Бистров і я, з єдиним «калашем» на всіх добровольців. Автомат був і в Гордійчука. Другий автомат він взяв у свого зама, Альберта, і вручив мені з додатковим ріжком, вказавши позицію стрілка у вертольоті. На питання про зброю для інших бійців Владімирич відповів сухо:

— Все отримаєте на місці. Там все видамо.

• Зведення новин

• У ніч на 3 серпня на територію Луганської області зайшла військова техніка з РФ. Це випливає з повідомлення в.о. губернатора Луганської області Ірини Верігіної.

«Сьогодні вночі знову на нашу територію зайшла військова техніка. А значить будуть нові руйнування і смерті», — зазначила вона.

Також, за словами Верігіної, на Луганщині в районі с. Золотого тривають бої, у зв’язку з чим евакуація населення можлива через Луганськ або Лисичанськ.

Бійців, які стоять на кордоні з РФ неподалік Червонопартизанська , знову обстрілюють важкою артилерією з боку Російської Федерації.

• З полону бойовиків звільнені чернігівські танкісти — службовці в/ч 1815. Про це у Фейсбук повідомив заступник голови Дніпропетровської ОДА Борис Філатов .

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

4 серпня 2014 року. Знову їдемо на Первомайськ. Для мене це вже другий штурм. Для «Лєрмонтова» — шостий чи навіть сьомий. Його все ніяк не покидає ідея відбити це місто. Кожного дня робить точкові удари по ворожих позиціях і проводить розвідку боєм. Розповідав, що якось вони навіть потрапили до міста. Випадково. Заблукали. А коли зрозуміли, де вони, то вдалося по-тихому звідти чкурнути. Якщо б сєпари помітили це — живими б не вибрались.