Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Спалахують перші постріли. Над головами вибухи гранати. По нас летять осколки. Розбігаємось у різні боки.

— Нас обстрілюють! В укриття!

Раптовий крик припиняє обстріл. У «М’ясника» пробите колесо. Один боєць легко поранений у ногу. Я не можу второпати, що сталося. Хто нас обстрілював?

— «Мясник»! Заноси свой гранатомет на машину разведки и едьте вперед!

Ми з «Амбалом» замінюємо свій гранатомет на «М’ясниковий». Від’їжджають уперед. «М’ясник» робить декілька черг по ворогу. Мала частина випущених гранат вибухає серед гілок. Я цього не знав дотепер. Виявляється, якщо на шляху гранати буде хоч найменша гілочка, то вона вибухне. Здається, він також не врахував цю можливість. Потрібно старанніше вибирати бойову позицію.

Клубки диму щільно появляються на ворожому блокпості. Цікаво, чи там хтось є...

• Зведення новин

• Радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко заявляє, що «Бук», з якого могти збити малайзійський пасажирський літак, вивезений на територію Росії.

• Розвідка США дійшла висновку, що Boeing 777 «Малазійських авіаліній», швидше за все, збили проросійські сепаратисти. Уряд США володіє інформацією, що «Боїнг-777» «Малазійських авіаліній» був збитий ракетою, випущеною з території, яку контролюють проросійські сеператисти.

• Бойовики провели обстріл прямо на вулицях Луганська, а тепер не дають забрати близько 20 тіл, чекаючи на російських журналістів, аби видати вбитих за жертв обстрілу українськими ЗС.

• Збройні Сили України взяли під контроль південно-східну частину міста Луганськ. Також українські військові розблокували аеропорт Луганська.

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

19 липня 2014 року. Учора троє загиблих і кілька поранених. Серед поранених — двоє моїх друзів. «Кум» і «П’єр». Вони зараз у госпіталі. Навряд чи скоро повернуться назад. Лікування довге.

У батальйоні зараз траур. Не чутно сміху і радощів. Немає енту­зіазму.

«Лєрмонтов» узяв декілька гранатометників і поїхав на місце загибелі «Кочерги».

— Ви щось знайшли?

— Только продырявленную кепку. Больше ничего.

— Може, він ще живий?

— Не знаю... Тела мы не нашли...

— Не будуть вони ж мертвого забирати. Може, він у лікарні.

— Это надо смотреть уже в Попасной.

Появилася надія. Треба швидше звільняти місто. Може, нам пощастить і знайдемо його в лікарні.

Йду до «Троса». Він був у тому бою вчора. Може, бачив, що сталося з «Кочергою».

— Це було пекло! Ми пройшли міст і потрапили в засаду. Стріляли з усіх боків.

— Вони вас чекали...

— Я взагалі не знаю, як вибрався звідти живим. Що це за війна така? Стільки хлопців загинуло!

— А ти «Кочергу» бачив там?

— Я бачив його краєм ока декілька разів. Він відтягував пораненого. Але там неможливо було щось розгледіти добре. Кулі човгали по асфальту як навіжені. Не знаю, що з ним трапилось потім. Ми постійно відстрілювались і відступали.

— А як ти добрався сюди?

— Нас кинули. Броня поїхала вперед. Нас забула. Усю дорогу пішки. Як таке може бути, «Піаніст»? Скажи! Як?

Не знаю, що йому відповісти. У самого настрій паскудний. Підбадьорити не зможу.

У всіх великий стрес. Деякі бійці не можуть із цим справитися. Плачуть. Кричать.

— Треба йти штурмувати цю чортову Попасну знову! Треба звільнити місто й знищити цих виблюдків, що повбивали наших хлопців.

Уночі в туалетах можна зустріти бійців, які п’ють. Поминають своїх побратимів. Вони роблять це потайки і дуже тихо. Якщо їх застукають, то доба в підвалі забезпечена.

У мене пропало бажання грати. Яка взагалі може бути музика зараз? Треба все добре обміркувати. Я вже був у бою. Бачив, що там коїться. Наскільки близько смерть. Смерть не тільки від ворога. Смерть ще й від своїх. Але я вижив. Це не просто подароване життя. Це подія, яка говорить про щось більше. Про те, що потрібно рухатись далі. Потрібно звільнити Попасну в пам’ять про «Кочергу». Він ніколи не повернувся б назад. Мстився б за кожного з нас до кінця. Доки є сили. Доки є ще дихання.

Снують чутки, що ми ще раз будемо штурмувати місто на днях. Я радію з такої можливості. Але декого це приводить у жах. Бійці починають тікати додому. Жах бою, з яким вони зіштовхнулися вчора, пересилює будь-яку бойову мотивацію. Вони в полоні страху. Повторити ще раз таке — рівноцінне самогубству. Таких бійців небагато. Декілька чоловік. Усе одно не можу їх зрозуміти. Ви ж знаєте, що це війна. Смерть тут — звичайна річ. Усім про це говорили ще у тренувальному таборі. І що тепер залишається — «піджати» хвости і тікати додому? Навіщо тоді взагалі було йти в батальйон?