Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Довго не думаючи, «Амбал» також зістрибує в кущі.

«Камаз» піднімає мене за бронежилет і кричить просто в очі:

— Тряпка, ты чего здесь валяешься?!

— Стріляють...

— Ты — дебил! И что, что стреляют? Где ты сейчас должен быть? На земле, б**дь?! Идиота ты кусок! Быстро ищи «Амбала»! Вылазь наверх, на**й, и стреляй, б**дь!

У стресовій ситуації не залишається нічого іншого, як слідувати «Камазовим» інструкціям. Показую «Амбалові» рукою, що потрібно повертатися наверх. Другою рукою показую на злого «Камаза».

Треба брати себе в руки й лізти наверх. Страх перед цими кулями неймовірний. Як пересилити себе? Як не осоромитись? Як дати гідну відсіч ворогові?

— Если ты сейчас не залезешь туда, сука, то я тебя сам здесь на**й расстреляю!

— Куди стріляти?

— Ты за***л! Видишь там название «Попасная». Бей в «П». Не промахнешся! Шевелитесь, б**дь! Ей Богу, сам сейчас вас при­стрелю!

«Камаз» заряджає мотивацією неймовірно. Викарабкуюсь зі швид­кістю світла.

Довго цілитись не треба. Ця навичка відточена прекрасно. Дві секунди — і гранатомет уже наведено. Не оглядаюсь. Часу немає. Друже «Клім», ти сам винен, якщо стоятимеш на тому місці, звідкіля тебе гнали. Відстань — тисяча двісті метрів. Вітру немає. Кумулятивний вистріл. Натискаю на гашетку.

— Вогонь!

Добре, що беруші зараз у вухах. Вибух такої сили, що аж мозок трусонуло. Оговтавшись, швиденько дивлюсь у приціл. Тільки б ракета не зачепилась за якісь гілки. Тільки б потрапила, куди треба.

Постріл упевнено пролітає всю відстань і потрапляє в бетонні блоки. Саме туди, куди треба. Спалах — і чорна хмарка диму милують очі. Через три секунди до нас докочується звукова хвиля.

Автоматний вогонь вщух повністю. Невже живі? Не можу повірити.

Молодці, хлопці! Так тримати! Ще раз давайте. Щоб вони навіть голови не піднімали!

— Больше не вздумайте слезать! Убью вас!

— Продолжаем движение!

Тепер уже не так страшно. Знаю, звідки стрілятиме ворог. Знаю, як потрібно їм відповідати. Будемо стріляти не роздумуючи. Тут — або ти, або тебе! Головне — не панікувати.

Ворог знову починає стріляти. Стіна куль суне на нас ще сильніше. Знову цей цокіт металу об метал. Дратує мене.

— Вогонь!

Сто двадцять сантиметрів нашої злості летить у ворога. Траєкторія стабільна. Червоний вогник позаду ракети слугує візуальним маркером для споглядання. Усе йде добре. Ракета долітає до блокпоста. Вдаряється в бетон і... нічого. Кусок металу просто вдаряється. Немає вибуху. Немає чорного диму. Немає радості наших бійців. Ракета «стрибає» ще декілька разів по асфальту й падає на траву. Схоже на те, як кидаєш каміння по воді.

Бракований вистріл! Осічка! Я в шоці! Усі в шоці!

— Быстрей, б**дь! Еще раз!

— Вогонь!

Ракета вибухає там, де потрібно. Ворожий вогонь остаточно стих. Недаремно я стільки тижнів зубрив посібник із гранатомета. Тепер маю результат.

— Никому не двигаться вперед! Сейчас будет работать наша артиллерия!

Оце так новина! Ні разу не бачив, як вона працює. Наслідки бачив багато разів. Розбиті будинки, вирви на дорогах, поламані долі... Навіть чув, як вона працює. Але не бачив.

Над головами свист. Наче вітер, що ломиться всередину через дверну шпарину. Завмираю. Почуваюсь страшенно беззахисним. А якщо вони в нас попадуть? Буде дуже смішно, якщо в першому бою ми помремо від своєї артилерії. Жертви просто спишуть на війну... Це вже не смішно... Не хочу для себе такого кінця.

Снаряди вибухають один за одним. Десь далеко. Вибухи глухі. Усі вдивляються у ворожий блокпост, але там тихо. Жодної пилюки, спалахів та всякого такого... Що трапилося?

— Не туда, не туда! Ближе пятьсот метров! Задалеко бьете.

«Тур» кипить від злості. Як вони могли промахнутися? Це ж артилерія. Боги війни. Вони повинні бути точні, як в аптеці.

Через декілька хвилин снаряди знову падають не туди. І не просто не туди, а майже біля нас. Падаємо від несподіванки. Прикриваю вуха, щоб не оглухнути. Страшно трохи. Якщо чесно, то я розчарований. Якщо всі артилеристи будуть так працювати, то на підтримку можна не сподіватись. Добре, що в нас хоч не попадають. Треба бути обережнішим у майбутньому з артилерією. Особливо з нашою.

Ідею із «залізним дощем» відкладаємо вбік. Сольна партія бойо­вого оркестру переходить до пана «М’ясника». Він швиденько все при­готував. Автоматичний гранатомет при веденні вогню сильно підстрибує, тому він закріплений сталевими тросами до рами в кузові.

— Огонь!