Анатолий Давыдов - Цiлющий камiнь (на украинском языке)

Свiтало, а звiрi й не збиралися знiмати облоги. Вони все ближче пiдходили до вогню, що пригасав, бо вже нiчим було його пiдтримувати. Вой розумiв: скоро вогонь зовсiм погасне, i тодi доведеться вступати в бiй з оскаженiлою зграєю. Вовкiв було багато. На кожного мисливця припадало стiльки, скiльки пальцiв на однiй руцi. Сподiватися на перемогу важко.

Сонячнi променi й зовсiм пригнiтили вогонь, хижаки наблизилися майже впритул до тлiючих головешок. Тодi Кер вхопив одну з них i жбурнув у найближчого вовка. Запахло смаленим, i звiрi трохи вiдiйшли. Вой сказав:

- А тепер - кожний бере по головешцi, й пробираємось до отого дерева.

... Багато годин мисливцi сидiли на деревi. З ними не було вже Ея, вiн не встиг проскочити - хижаки розтерзали його.

Визволення прийшло несподiвано. Вдалинi почувся шалений тупiт. Так могли йти тiльки тури. Аж ось показалися їхнi горбастi спини, величезнi роги, яких боялися не лише вовки, а й тигри, леви, ведмедi. Турiв було багато. Хто знає, що змусило їх переселятися в iнше мiсце може, лiсова пожежа, а може, ще якiсь причини. Тури сунули суцiльною лавою. Мисливцi завмерли вiд радостi, стежачи, як швидко їхнi рятувальники розправляються з вовчою зграєю: топчуть, пiднiмають на роги.

Коли довкiл стало тихо, мисливцi спустилися на землю. "Куди ж iшли тури?" - розмiрковували вони. I здогадалися, що тварини не залишають пасовиськ, якi розкинулися неподалiк. А це добре, бо кращого мiсця для полювання годi й шукати. Тепер людям їхнього роду не загрожує голодна смерть. Мисливцi вирiшили повернутися до рiдних осель.

Втеча

(Викрадення Оле. Селище жовтоголових.

У печерi Матерi роду. Танок переможцiв)

Селище з радiстю зустрiло повернення Воя, Жига, Тота i Кера. Мати роду наказала всiм вiдпочивати. Кер забiг у житло до Оле, але дiвчини не застав.

- Вона десь виглядає тебе, - сказала Ая. - Ще вчора пiшла.

По тому, як Ая вiдвела погляд, Кер зрозумiв: вона його обдурює. Пiшов до Матерi.

- Знаю, що її немає, - холодно мовила Мати. - Мене й саму це непокоїть. Що ж, бери Жига, Тота, й шукайте її.

I Жиговi й Тотовi не дуже хотiлося йти з Кером. Але не послухатися Матерi вони не могли.

Уже за селищем Кер зупинився: де ж шукати дiвчину? Якби Оле зустрiчала їх, вони б не розминулися. А може, вона загинула пiд копитами турiв? А може, вовки розiрвали? А може, ще якась пригода трапилася? Хто ж знає!

Пiшли навмання. Незабаром почули жiночий крик.

- Ая! - впiзнав Тот.

Жiнка наздогнала їх, перевела подих.

- Я сказала тобi неправду, Кер! Оле вчора викрали двоє чоловiкiв з селища жовтоголових... Ми були з нею он там, бiля тих кущiв, показала рукою Ая. - Раптом з гущавини вискочили двоє i схопили Оле. Мене спочатку хотiли вбити, але потiм пожалiли й вiдпустили, попередивши, щоб мовчала. Вiдшукай її, Кер! Вiдшукай!

Тот i Жиг переглянулися. Вони добре знали вдачу жовтоголових. Невеличкий, але сильний рiд жив над самiсiнькою рiкою в печерах, живився переважно рибою та молюсками. Полюбляли жовтоголовi також лiсовi ягоди, гриби, рiзне корiння. На сусiдiв не нападали, намагалися триматися осторонь, та в разi небезпеки боронилися вiдважно. Кер також бачив їх. Невисокi, дужi, вiдлюдкуватi, голови навiть малятам фарбували охрою. Вважали себе за дiтей сонця. Навiщо ж їм Оле?!

Межа володiнь жовтоголових проходила по рiчцi, i люди селища, де жили зараз Кер та Оле, визнавали її. Жовтоголовi так само не переходили чужих меж. Звичайно, вони могли опинитися на територiї сусiдiв, але звiра там не полювали й на нiчлiг не зупинялися. Викрадення людини з чужого роду каралося смертю або загрожувало вiйною. Ось чому Тот i Жиг стривожилися, вислухавши Аю. Якщо жовтоголовi викрали Оле та ще й лишили свiдка живим, вони, певно, виконували волю свого роду.

Ая пiшла додому, а хлопцi задумалися, як їм врятувати Оле. Насамперед, звичайно, треба довiдатися, що робиться в селищi жовтоголових.

Печери, в яких мешкали сусiди, виходили до рiчки. Пiдiйти до них можна було i з боку лiсу. Власне, печери утворилися нагромадженням величезних кам'яних брил, просвiти мiж якими замастили глиною, перемiшаною з травою. Перед входом до жител вдень i вночi горiв вогонь, бiля якого завжди чатував хтось iз дорослих.

Тiєї пори людей у селищi було мало. I старi й малi ловили рибу. Для цього вони зробили з лози загороди, куди заганяли рибу, збовтуючи воду ногами та палицями. В загородах, де вона була чиста, стояли рибалки з гострими острогами. Час вiд часу вони наколювали на остроги величезного осетра або щуку й подавали дiвчатам. Тi знiмали рибу з острог i несли на берег, де порядкувало старше жiноцтво. Тут її чистили, обмазували рiдкою глиною i пiдвiшували над вогнищем.